emiliozk (emiliozk) wrote,
emiliozk
emiliozk

Чудова стаття Миколи Рябчука про ставлення до спадщини ОУН та УПА

Світло від темряви

Микола Рябчук


Андреас Умланд аж ніяк не належить до тих самопроголошених «знавців України», кожна теза яких викликає принципову незгоду й бажання гостро полемізувати. Скоріш навпаки — його тексти (і наукові, й публіцистичні) здебільшого зважені, компетентні і незмінно прихильні до країни, яку він досліджує, попри вельми критичне ставлення до багатьох описуваних ним явищ. Це стосується і його недавньої статті «Українська політика пам'яті заважає євроінтеґрації», що побачила світ спершу в голландському перекладі, а відтак і по-англійськи, по-російськи (тут і тут) та (скорочено) по-українськи.

Головний пафос тексту не прокурорський, як це характерно для багатьох професійних борців із «бандерівщиною» — від Мак-Брайда до Росолінського-Лібе, а радше дружній та застережливий. Він визнає — цілком слушно, — що всі народи мають певні проблеми із власним минулим, з його найтемнішими, найнепривабливішими сторінками, і що рідко який національний уряд воліє займатися цими сторінками без відчутного зовнішнього чи внутрішнього тиску.

Україна під цим оглядом репрезентує особливо складний випадок — не лише тому, що як відносно молода держава має певні проблеми з національною ідентичністю та розмаїтими внутрішніми поділами, а й тому, що перебуває під потужним зовнішнім тиском з боку колишньої метрополії — «головного неґативного протагоніста її національної пам'яті», як зазначає Умланд.

«Кремлівська закордонна політика, — пише він, — завжди гіпертрофовано амбіційна, цинічна й безцеремонна, віднедавна знов визначається аґресивним імперіалізмом та войовничою українофобією. Ситуацію ще більше ускладнює наявність в Україні досить численної російської меншини… Свідоме маніпулювання проблемами національної пам'яті та міжетнічних взаємин — важлива складова так званої гібридної війни Москви проти Києва. Кремлівський наступ на українську націю здійснюється з дня на день за допомогою як м'якої, так і твердої сили, військовими й невійськовими засобами».

Політика пам'яті

Головний меседж Умланда полягає в тому, що сьогоднішня українська політика пам'яті не сприяє, на його погляд, консолідації нації, натомість ослаблює її міжнародні позиції, відчужуючи і відштовхуючи актуальних і потенційних союзників. Найсуперечливішим аспектом цієї політики він вважає офіційне схвалення й дедалі ширшу суспільну ґлорифікацію крайньо правої Організації Українських Націоналістів та заснованої її активістами в 1943 р. Української Повстанчої Армії. «Проблема, — пише він, — полягає в тому, що чимало провідників ОУН(б) та її рядових членів справді жертвували своїми життями за незалежність України, але водночас були запеклими націоналістами — аж до відвертої ксенофобії. Декотрі навіть брали участь у голокості та інших масових злочинах проти мирного населення».

(Зауважимо принагідно, що в українському та російському перекладах слово «декотрі» (some), яке вказує на відповідальність окремих членів ОУН за ті чи ті злочини, трансформується з невідомих причин у колективну відповідальність усієї організації (дослівно: «участь у Голокості ОУН (б)»; дарма що жодних доказів саме такої, «інституціалізованої» участі немає). В іншому місці перекладач подібним чином деформує Умландові слова: там, де той пише, що «some of the group's militias participated in anti-Jewish pogroms», тобто що декотрі члени організації брали участь у антиєврейських погромах, перекладач не вагаючись стверджує: «деякі підрозділи[!] ОУН (б) брали участь у вбивствах євреїв»).

Умланд свідомий неоднозначності історичної спадщини ОУН і УПА, зокрема коли пише про жертовний патріотизм багатьох їхніх членів, про те, що чимало з них, включно з рідним братом Степана Бандери, загинули у нацистських катівнях, а ще більше полягло у нерівній боротьбі зі сталінським режимом. «І засновник ОУН, і її культовий лідер були знищені совєтськими аґентами на Заході: Євген Коновалець — 1938 року у Ротердамі, Степан Бандера — 1959 року у Мюнхені». (Прикметно, що всі ці пасажі, наявні в «голландському» першодруці Умландової статті, зникли з її англомовної версії в журналі Foreign Policy: образ Бандери, ув'язненого нацистами в Заксенгавзені, справді не вельми пасує до популярного в деяких середовищах образу українців-«колаборантів», тож професійні борці з українським націоналізмом воліють, як правило, про такі «дрібниці» не згадувати). ОУН, пише Умланд, була «водночас антидемократичною та національно-визвольною», і це, безумовно, істотно ускладнює її сучасну оцінку. Якщо для більшості українців сьогодні істотнішим є національно-визвольний характер ОУН та УПА, то для чужинців, як правило, важливішим є їхній націоналістичний праворадикальний характер, ретрансльований, зокрема, і в практичну мілітарну діяльність.

Ставлення до ОУН і УПА було від самого початку неабиякою проблемою для офіційного Києва. Ще будучи кандидатом у президенти, восени 1991 року Леонід Кравчук мусив у Львові на зустрічі з виборцями відповідати, зокрема, й на це підступне запитання. Відповідь Леоніда Макаровича була, як завжди, кучерявою і по-своєму геніальною: «Я вважаю, — сказав він пафосно, напруживши глибокодумно чоло, — що вони заслуговують на ту роль, яку відіграли в історії!..» Зал вибухнув оплесками, бо ж усі ключові слова (роль, історія, заслуговують, відіграли) були сказані. А те, що ці слова між собою не в'яжуться і ціла фраза не має жодного логічного сенсу, патріотичні львів'яни завбачливо не помітили.

Для посткомуністів проблемою була не сама по собі амбівалентність історичної спадщини ОУН і УПА, бо ж у разі потреби вони завжди вміли вправно адаптувати до своїх прагматичних потреб будь-які ідеології та наративи. Серйознішим викликом було вкрай неґативне ставлення до цих двох організацій (і взагалі, до демонічного «українського буржуазного націоналізму») з боку широких мас совєтизованого населення. Конфронтувати із власним електоратом посткомуністам було невигідно, але й прийняти беззастережно російсько-совєтський погляд на ОУН і УПА — як це зробив щодо своїх «буржуазних націоналістів» Аляксандр Лукашенко — вони не наважувались: така позиція провокувала би конфронтацію з цілим західноукраїнським реґіоном, тобто з меншою, але політично активнішою частиною населення, і в сумі ослаблювала б їхню державницьку леґітимність та самопроголошену об'єднавчу функцію.

Президент Кучма виявився не дурнішим за Кравчука: він перекинув проблему ОУН і УПА у руки істориків, створивши комісію з авторитетних учених і доручивши їй усебічно вивчити й оцінити роль Української Повстанчої Армії. По кількох роках праці комісія зробила загалом передбачуваний висновок: що УПА боролася із нацистами і совєтами за свободу і незалежність України, що в її діяльності були як світлі сторінки, так і темні, але в сумі це не змінює загального національно-визвольного характеру її боротьби і не заперечує того факту, що всі бійці й командири УПА, які не вчинили воєнних злочинів чи злочинів проти людяності, заслуговують на офіційне визнання й повагу як борці за незалежність України.

Висновок цей не мав істотного впливу на політику уряду, котра й надалі залишалася суто опортуністичною та маніпулятивною. В совєтизованих реґіонах Півдня і Сходу урядовці й далі підтримували «антинаціоналістичні» стереотипи, принагідно використовуючи їх для дискредитації політичних опонентів. А на традиційно антисовєтському Заході вони толерантно ставилися до місцевого «низового» пошанування ОУН і УПА й не цуралися принагідно брати участь у місцевих комеморативних заходах.

Віктор Ющенко порушив цю рівновагу (дещо шизофренічну у межах однієї країни) й поклав чимало часу й енергії на промоцію більш, як йому видавалося, патріотичної й україноцетричної версії національної історії. Проте його особиста неефективність і загальна дисфункціональність української держави наклали радше неґативний відбиток на всі ці зусилля. Андреас Умланд згадує один із його найнефортунніших вчинків у цій галузі — присвоєння в останні дні свого президентства (вже після програного першого туру виборів) звання Героя України Степанові Бандері. Той крок був небезпідставно розцінений як своєрідне грюкання на прощання дверима і показування всім (а особливо своїй заклятій соратниці Юлії Тимошенко) великого пальця. Цей істеричний жест, зрозуміло, не додав Бандері та його рухові авторитету, натомість завдав Україні зайвих репутаційних втрат (Умланд згадує, зокрема, критичну заяву Європарламенту з цього приводу, хоча задля справедливості варт було би відзначити, що в контексті Януковичевої перемоги на виборах та стрімкої узурпації влади його «командою» ця заява була ще більш недоречною й нефортунною, ніж жест Ющенка).

Дивні «колаборанти»

Втім, чи не єдина теза у тексті Умланда, яка викликає принципову незгоду, це стандартно-стереотипне окреслення ОУН як «нацистських колаборантів». За подібною логікою «колаборантами» слід було би вважати й деяких ірландських, арабських та індійських націоналістів і навіть сіоністів у Палестині, котрі в різні часи й на різні способи шукали контактів з націонал-соціалістами у Берліні та можливої співпраці з нацистським урядом проти спільного (британського) ворога. Тим більше «колаборантами» в цьому сенсі були усі західні уряди, котрі аж до 1939 року (а американці ще довше) співпрацювали з нацистською Німеччиною, не цураючись ані участі в Олімпійських іграх у Берліні 1936 року, ані ганебних переговорів у Мюнхені і здачі Гітлеру Чехо-Словаччини, ані «взаємовигідної торгівлі» з творцями дискримінаційних законів та виконавцями дедалі масовіших антиєврейських погромів по всій Німеччині. Про довічну совєтсько-нацистську дружбу, скріплену пактом Ріббентропа-Молотова й увінчану поділом Східної Європи та спільним совєтсько-німецьким парадом в окупованому Бресті, не випадає й нагадувати. От тільки чомусь ніхто не називає ані Сталіна, ані керовану ним компартію «нацистськими колаборантами».

Свого часу Олександр Мотиль переконливо пояснив, що колаборанти — це «особи чи групи, які зрікаються власних суверенних аспірацій і служать цілям інших держав», тимчасом як «особи чи групи, які зберігають свої аспірації і вступають у союз з іншими державами для реалізації власних цілей, хоч би й недемократичних, зазвичай називаються союзниками».

Українці як бездержавна нація не мали особливих підстав перейматися ані долею СССР, ані Польщі, які в різні часи і за різних обставин заволоділи українськими територіями. В 1930-х роках Німеччина була єдиною країною у Європі, охочою й здатною ревізувати тогочасні кордони, даючи таким чином шанс українцям на створення незалежної держави. Саме це й було головною метою Бандери і всіх українських націоналістів, а не тріумф націонал-соціалізму, фашизму чи будь-якої іншої ідеології, що до неї націоналісти ставились суто інструментально, як і до будь-яких потенційних союзників — хоч у Берліні, хоч у Парижі, чи хоч би навіть — за певних обставин — у Москві.

В цьому сенсі вони намагалися використати ревізіоністську Німеччину у власних цілях — приблизно так само, як і совєти. Проте і Бандера, і Сталін прорахувалися — кожен на свій лад. Нацисти не прийняли Української держави, проголошеної оунівцями у Львові, як доконаного факту й посадили усіх її очільників до концтабору. Гітлерівці потребували колаборантів, але не союзників. У цьому сенсі, як саркастично зауважив Мотиль, вони мимохіть врятували бандерівців від долі колаборантів і, ймовірно, фашистів — як це трапилося з квазінезалежною Словаччиною чи Хорватією: «Бандерівці змушені були піти у підпілля й очолити врешті широкий рух опору супроти нацистської, а згодом совєтської окупації. Німецькі документи переконливо підтверджують, що нацисти справді вважали Banderabewegung [бандерівський рух] серйозною антинімецькою силою».

Значно поважнішою проблемою для апологетів ОУН є не її гадана «колаборація», а досить добре задокументований антисемітизм багатьох її провідників. Хоч він і не був, як зазначає Умланд, чільним аспектом їхньої ксенофобії (бо ж, на відміну від нацистів, вони не вважали євреїв примордіальним ворогом, трактуючи їх як «усього лише» російських чи польських прихвоснів), така настанова, безумовно, сприяла участі далеко не поодиноких членів ОУН в антиєврейських акціях. Та все ж найтемнішою сторінкою в історії українського націоналістичного руху є участь УПА — чи принаймні окремих її загонів — в антипольській етнічній чистці на Волині. Тут уже важко говорити по «самодіяльність» окремих членів, оскільки екстермінація польських осадників була, за всіма ознаками, добре спланована й санкціонована принаймні реґіональним командуванням УПА.

Нема жодних підстав ідеалізувати всіх членів УПА як лицарів без страху та докору. Але й так само несправедливо усіх їх демонізувати, як це робили совєти і робить досі московська і промосковська пропаґанда. Насправді спадщина і ОУН, і УПА є двоїстою. Вона включає, з одного боку, ультранаціоналістичну ідеологію, ксенофобські стереотипи і надмір нічим не виправданого насильства, що має бути однозначно засуджене. А з іншого боку, вона включає також високі зразки героїзму, самопожертви й ідеалістичної відданості справі національного визволення — все те, що зберігає свою актуальність, особливо сьогодні, коли Україна веде «війну не на життя, а на смерть», за словами самого Умланда, з тим самим фактично ворогом, із яким боролася в другій половині 40-х років Українська Повстанча Армія.

Відокремити ці дві спадщини одну від одної досить складно — як для прихильників, так і для противників ОУН і УПА. Можна, звісно, сказати, що ОУН і УПА, як і всі підпільні організації та партизанські армії, мали своїх героїв і лиходіїв. Проблема, однак, полягає в тому, що героями й лиходіями досить часто були ті самі особи. І відокремити їхні добрі і лихі вчинки, шляхетні й нікчемні, героїчні і ниці, на практиці не менш складно, ніж відділити світло від темряви.


Далі тут

http://zbruc.eu/node/60981


Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments