emiliozk (emiliozk) wrote,
emiliozk
emiliozk

Яке то щастя, що ми вже так далеко від цього пекла

Ще кілька слів про полонених і ставлення до них:
Багато хто з нас чекав когось конкретного, як і я. Не обов’язково навіть друга або члена родини. Просто воїна, або цивільного, чия історія ув’язнення свого часу зачепила і не давала спокою. Всі ці фото і відео звільнення і прибуття бранців багато хто з нас передивився вже сотню разів, і кожного разу від того хочеться плакати, хочеться обнімати їх усіх, тиснути руки і заглядати в очі. І все це вже після приголомшливої історії знадією савченко. І кожного разу, коли я дивлюся на все це, я згадую свого діда, що просидів в німецькому таборі всю війну, бо був серед тих, кого проти нацистської армії випускали з вилами під гаслом «Оружиє добудєм в бою». Після того, як його звільнили, він не потрапив до нового табору, тільки тому, що швидко зорієнтувався і поїхав гарувати в шахту на Донбас, де ставили мінімум запитань. Не дивлячись на каліцтво, він працював у шахті і дуже не любив питань про війну, бо для нього вони були пов’язані із соромом – все життя його гнобили за те, що він «відсидівся у полоні», поки «справжні чоловіки» воювали. Сором – от що все життя супроводжувало колишнього військовополоненого в совєцкому союзі.
Я дивлюсь на всі ці кадри сьогоднішні і думаю про те, що якби мого діда так зустрічали, може б він і не бухав потім усе життя, не зіпсував би життя святій людині – моїй бабусі, дитинство моєму батькові. Але з іншого боку, в такі моменти розумієш – яке то щастя, що ми вже так далеко від цього пекла, і Господи, най би там скоріше все вигнило.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments