emiliozk (emiliozk) wrote,
emiliozk
emiliozk

Вони хотіли реваншу

чому Майдан'14 стався таким, яким стався.
Сі думки були в мене ще тої зими, потім їх витісніли гарячі події - окупація, вторгнення, війна.
Але зараз я повертаюся до одної думки, яка чітко застрягла тоді у мене - спочатку навіть не думка, а чуйка, відчуття, враження, і воно не з тих, яким радієш. Воно з тих, які маєш як передчуття, не добре і не погане, а неминуче.

Майдан'04 був недоробленим.
Як би сказали класові теоретики, "незавершена" революція.
Десять років всі готувалися до реваншу.
Всі: ми, помаранчові.
Вони, баклажанові.
І ВОНИ, росіянці.

У повітрі десять років висіли звуки помахів п'ястуками після бійки, якої не сталося.
В помаранчів закріпла думка, що тре було рішучіше вимагати вичищення кучмівської влади.
У баклажанів - впевнення, що треба було одразу дати помаранчам в морду.
І ті, і другі часто писали, що безкровна революція - не революція. Я мимоволі здригався, коли бачив такі рядки, але відчував, що вони праві.
Хоча насправді мені відомо кілька випадків, коли люди загинули в той перший Майдан.
Але ті смерті, поодинокі, майже випадкові (але не випадкові) не стали сіллю революції - навпаки, запанувала думка про повну безкровінсть.

Але якщо я просто здригався від таких рядочків, що революцію поливають кров'ю, то були більш вдячні читачи - росіянці.
На правах мемуариста зазначу, що до 14 року значна більшість, переважна більшість українських есеїстів, дописувачів, резонерів писала російською .
Навіть україномовні.
Усі двомовні.
У всіх сумнівних випадках, коли автор думав, написати однаково хорошо українською чи російською, він обирав російську.
І тому їх читали. Уважно читали, кожен рядочок. читали росіянці.

Але я не про це, власне.
Росіянці переживали наш перший Майдан глибше і чутливіше, ніж другий.
Бо це було вперше для них.
Це була травма.
Ними були написані гори книг, що то кінець Росії.
Навіть ті, хто зараз зображають з себе хороших рускіх - всі вони тоді писали, що "просто революції воврємя не далі в морду".

І о, вони мріяли реваншу.

"Тільки дай мені привід, прошу, умоляю".

Ми теж були такі.
Ніхто всерйоз не думав - принаймні, до Грузії - що у відповідь на троління та ознаки непокори Москва "наважеться" ввести війська.
Після Грузії прозріли деякі, особливо параноїки.
Їх було так мало (а серед них - щирих, а не просто флюгерів), що я майже всіх їх досьогодні пам'ятаю. Се було з сотню авторів на всю країну.

Потопити в крові другий Майдан стало - занотую це - національною ідеєю рускіх. Федеральною ідеєю Росії.
Спочатку тому були раціональні підстави, але вони зрастилися з ненавістю, страхом, злістю і швидко стали над-раціоналними, внє, ір.
Попросту кажучи, ідея фікс.

І вони зробили це, як зробить людина, яка вас ненавидіть.
Вся росія тоді перетворилась на таку одну людину.

Кров не могла не пролитися.
Ми не зупинили б її, коли б "не вийшли тої ночі", коли б "зробили інакше того-то дня".
Вони б не зробили інакше.

Ми були приречені на кров.
Обидві сторони бажали реваншу.
Обидві сторони закликали вбивати і нищити.
Але тільки одна сторона говорила це буквально, без ефемерій.

Subscribe

  • Впервые

    Helgi Sharp сейчас с Ol Sharp. 4 ч. · Глава МИД Кулеба по итогам заседания СНБО с пафосом заявил,…

  • Крекс, фекс, пекс!

  • Чаус Шредінгера

    Сергей Высоцкий 2 ч. · Чаус Шредінгера Президентство Зеленського - це вже не «Свати». Це…

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 2 comments