August 29th, 2013

Провинциальный русский психоз

Поведение России в отношениях с Украиной кажется иррациональным. Причем, речь идет не только о безумных действиях  Кремля, работающего на уничтожение самой пророссийской власти, которая в Украине, вообще, мыслима. На уровне простых русских граждан тоже, время от времени, наблюдаются странные массовые истерические реакции на  какие-то достаточно нейтральные события, связанные с Украиной. Попробуем понять психологический механизм этого, как кажется, неадекватного поведения наших старших-младших братьев.

Русские все время остро переживают свою провинциальность по отношению к Западу. Даже объявляя себя центром мировой цивилизации, они все время зорко следят нравятся они Западу или нет и болезненно обижаются, когда не нравятся. Во многих стилистических деталях стараются подражать Западу, западным лидерам и гражданам. Даже свой российский империализм пытаются стилизовать под британский, а национализм под западных право-радикалов (скинхеды, байкеры ит.д.). Все русские революции, начиная с Петра I, были реализациями проектов, вдохновленных западным примером. Русская элита считает престижным проводить много времени на Западе, иметь там собственность, слыть людьми, которые на Западе чувствуют себя, как дома. Причем это было во все времена, включая времена Железного Занавеса.

И, конечно, их непрерывно травмирует реакция Запада на них. Запад смотрит на них, как обыкновенно смотрят на провинциалов, прущихся в столицу. Этот взгляд особенно хорошо знаком москвичам потому, что они сами так смотрят на своих провинциалов. И такое глубокое  понимание отношения Запада доводит их обиду до истерики.  Нет, Запад, безусловно  восторгается великой русской культурой и наукой, но это похоже на восторг перед мастерством деревенских ремесленников или перед буйством и красотой дикости. Время от времени Запад влюбляется в какого-нибудь очередного "Горби", несущего в Россию свет западной цивилизации. Но это похоже на умиление медведем, научившимся кататься на велосипеде. Но самое обидное для русских это, по большом счету, равнодушие Запада к ним во всем, что не связано с угрозой Западу, которая может исходить от России. В западных информационных телепрограммах Россия появляется (хорошо если) несколько раз в году. В это же время, в России общественное внимание к Западу неизменно очень велико, и чем сильнее Россия проклинает "американский империализм", " пиндосов"  етс., тем внимательней и ревнивей она следит за тем, что происходит в Америке.

Обрисованный выше русский "комплекс провинциальной неполноценности"  и есть главная причина истерического отношения их  к Украине. По представлениям большинства русских, Украина -это глухая провинция, большое село, где живут недалекие люди, которые даже как следует не научились по русски разговаривать. а разговаривают на каком-то провинциальном диалекте, который является просто  русским языком, исковерканным малокультурными людьми. Благодаря книгам, кино и телевидению, украинец на имперском уровне представлялся армейским старшиной, "куском" Нечипоренко, туповатым ментом. В лучшем случае, ограниченным чиновником, бюрократом и самодуром вроде Хрущова. Какие-то  реальные и резонансные  успехи украинцев на всесоюзном уровне воспринимались с большим раздражением. Болельщики со стажем могут вспомнить какую массовую ненависть, особенно в российских интеллигентных кругах, вызывали многочисленные триумфальные победы, просто доминирование  киевского Динамо в футбольных чемпионатах СССР 60-80х годов.

И вот эти вот безнадежно провинциальные  украинцы, к которым русские относятся так, как к ним самим относятся на Западе, вдруг в целом ряде вопросов оказываются менее провинциальными чем русские!!! Это какое-то светопрествление!!!  Это разрушает устойчивую картину мира. Ощущать себя людьми второго сорта всегда легче, когда есть кто-то третьего сорта. По крайней мере, ты не худший. А тут что получается?! Выходит, что русские -самые провинциальные и остаются киснуть в своей провинциальности в то время, как туповатые и малокультурные Украинцы радостно катят  в Страну Избранных, куда русских не очень-то пускают.  Это ж можно просто лопнуть от злости и зависти! Это хохляцкое  быдло прется на Запад! Кто разрешил, в конце концов!

Будем смотреть правде в глаза. К сожалению, Украина  не очень часто оказывается менее провинциальной, чем Россия.  Но в тех случаях, когда это все же происходит, весь описанный выше комплекс русских чувств  выплескивается на всех уровнях социальной пирамиды. Все беснуются одинаково от рабочего до президента.  Помню знаменитый футбольный отборочный матч 1999 года Россия -Украина в Москве. Украине для выхода в плэй-офф достаточно было ничьей, а России нужна была только победа. В течение недели перед матчем вся Россия была в состоянии футбольного психоза словно ожидался финал Чемпионата Мира. Ни до, ни после этого, я не помню такой футбольной лихорадки в России, хотя были у ее сборной и славные победы, и турнирные успехи.  Атмосфера в Украине была на несколько порядков меньше накалена. Атмосферу и накал страстей в этом матче можно оценить по  ролику:

http://www.youtube.com/watch?v=lHFeo9kFNFo

Перевозбужденный полный стадион (а ведь всего лишь Украина играет), радость и отчаянье футболистов, драматические голоса русских комментаторов (очень объективных несмотря на эмоции, отдадим их благородству должное).

Россия много  раз не попадала на международные турниры. Но всегда это воспринималось более или мене спокойно. адекватно. А вот после этого матча, в  России был настоящий национальный траур. Причины- в очевидном символизме происходящего. Украина пошла в Европу (куда, кстати, не дошла, проиграв, в плэй -офф), а Россия осталась разбираться со своими провинциальными комплексами. Так ведь это только футбол, всего лишь игра. Что же говорить о настоящем движении Украины в Европу, каковым была, например, Оранжевая Революция.

В общем, не следует искать логики в действиях людей, идущих на поводу у своего болезненного психоза.

Стисло й розумно: щось треба таки тут опозиції мерщій робити, а не гав ловити.

Узурпація в Києві: класика з підручників

Сергій Таран, для УП _ Четвер, 29 серпня 2013, 15:46
Версія для друкуКоментарі55
korrespondent.net

Толерантна й базована на законі західна демократія передбачає випадки, коли громадян зобов'язують повставати проти уряду. Цей випадок – узурпація влади, однією з форм якої є скасування виборів. Обов'язок повстати є аксіомою для політичної філософії та прописаний, зокрема, у передмові до американської конституції.

Те, що відбулося в Києві з фактичним скасуванням виборів, з погляду політичних наук – це класична узурпація влади.

Конституція, яка визначає час повноважень органів місцевого самоврядування рівно на 5 років – це основа, яка визначає базові норми, за якими відбувається демократичне правління в країні. Усе решта – закони, постанови, тощо – лише техніка.

Тобто, ті факти, що парламент саботує вибори в столиці країни, і що вибори не можуть відбутися й новообрані депутати та мер не можуть набути повноважень, – ніяк не додає легітимності Київраді, термін якої завершився. Бо технічні причини не можуть бути важливішими за конституційні норми.

У разі, якщо ці технічні причини можуть перешкоджати базовим конституційним нормам, то ніщо не завадить, наприклад, просто скасувати президентські вибори через неможливість парламенту визначити час їхнього проведення.

Логіка тут абсолютно ідентична.

Продовження роботи Київради й ухвалення нею рішень – це класична узурпація влади людьми, які не мають права на здійснення владних повноважень.

Проте, протести киян проти узурпації закінчуються ув'язненням, як у випадку з активістами ініціативи "Воля", або побиттями міліцією чи "тітушками".

19 серпня під стінами КМДА побили й чинних депутатів Верховної Ради, які в той день де-факто втратили свою депутатську недоторканість.

А ми всі – втратили право обирати свою владу.

Чому це відбувається?

Київ задає політичну моду Україні, і ті тенденції, які відбуваються в політичному та інформаційному центрі країни потім стають тенденціями країни.

По-перше, влада панічно боїться, що поразка в Києві завершиться тим, чим свого часу завершилася поразка БЮТ під час проведення дострокових виборів мера в 2008 році – програшем у президентській кампанії. Влада боїться своєрідного "Сталінграду".

По-друге, владу лякає перспектива втрати контролю над столицею в 2015 році. Вулиці Києва – це стратегічний ресурс під час президентської кампанії. Лише дуже наївні чи нещирі вірять у те, що доля президентських виборів у 2015 році буде вирішуватись виключно на виборчих дільницях.

"Сім'я" просто так владу не віддасть – це вже очевидно кожному, хто бодай трохи цікавиться політикою. Тому для захисту результату потрібен протест на вулицях. А Київрада має адміністративний вплив на організацію масових заходів на вулицях столиці. Віддавати його влада не бажає.

По-третє, нові вибори призведуть до неминучих розслідувань космічних розкрадань київської влади, які були би неможливі без міцної підтримки перших осіб країни. Так само немає сумнівів, що побиття активістів та депутатів 19 серпня були б неможливі без прямих вказівок перших осіб держави. І імена анонімних "покривачів" злочинів так само неминуче вигулькнуть, якщо вибори відбудуться.

І по-четверте. Вибори в Києві дадуть гарне "тренування" для опозиції, оскільки столиця, як показує результат парламентської кампанії, взагалі не сприймає представників діючої влади, навіть якщо вони "засівають" свої округи зеленими мільйонами.

Тож вибори стануть черговою ескалацією протестних настроїв та можливості опозиції отримати чудовий публічний майданчик для критики влади серед своїх прихильників.

Як влада це робить?

Як показують події довкола Києва, узурпувати владу в країні, де громадяни далекі від політичної освіти, а суд повністю залежний від влади – зовсім не складно. Для цього достатньо отримати сумнівні судові рішення й не мати громадського спротиву.

Далі влада робить усе можливе, аби "легалізувати" орган влади, термін якого завершився. Очевидно, що 19 серпня спецпідрозділ "Беркут", який важко побив недоторканних народних депутатів, виконував накази зовсім не Галини Гереги, а когось значно більше наділеного владою, когось, хто уповноважений керувати силовими підрозділами та забезпечувати проведення сесії Київради.

При цьому влада також тренується: як "стимулювати" міліціонерів застосовувати силу проти громадян та депутатів; як блокувати приміщення; як використовувати "спортсменів" під час акцій протесту.

А ще цікаві спроби повернути громадську думку та переконати громадян, що робота навіть нелегітимного органу влади є важливою й потрібною. Мовляв, хто тоді ухвалить рішення про надбавки бюджетникам? І ніхто не шкодує грошей на "джинсу" у пресі та часу на те, щоб переконати профспілки технічно озвучувати тези про "соціальну спрямованість" роботи депутатів Київради, якої кияни особливо не помічали аж допоки в Київради не скінчився термін її повноважень.

На прикладі Києві відпрацьовуються сценарії 2015 року.

Що можуть зробити кияни?

Повертаючись до обов'язку на повстання: демократія закінчується там, де замість народу правила встановлюють узурпатори. Відтак, громадяни мають боротися за право вибору, бо інакше під сумнівом захист усіх інших їхніх прав.

Як це зробити?

У Києві є низка громадських організацій, які є достатньо активними та успішними щодо захисту прав киян. Тож варто об'єднуватися, захищати права, починаючи із власного двору та його зелених насаджень – за власне місто, за власні права.

Бо, зрештою, це боротьба за право бути громадянином у власній країні, боротьба за цивілізовану країну.

Зважаючи на те, що найбільшу легітимацію в Києві має опозиція, варто працювати з депутатами, за яких кияни віддали свої голоси восени 2012 року, аби вони рішуче домагалися призначення виборів – як київського міського голови, так і Київської міськради.

Опозиція має розуміти, що іміджеві втрати від їхнього небажання боротися та право киян на вибори – це значно більше, аніж небажання балотуватися Віталія Кличка через його президентські амбіції чи відсутність у Батьківщині єдиного кандидата.

Для опозиції так само має бути зрозуміло: програш можливості проведення виборів у Києві – це програш можливості взагалі мати вибори президента в 2015-му.

Тож за їх проведення варто поборотися з не меншою рішучістю, ніж це роблять громадські активісти. І нові вибори, які можуть бути призначені вже в перші дні роботи парламенту, мають відбутися в 2013 році.

Сергій Таран, спеціально для УП