January 7th, 2014

підтримаймо тих, кому неможливо без нашої допомоги

Оригинал взят у lena_ua_mk в підтримаймо тих, кому неможливо без нашої допомоги
Оригинал взят у gloria_ma в підтримаймо тих, кому неможливо без нашої допомоги
Сьогодні на святий вечір отримали тривожну інформацію про стан здоров’я Владислава Загоровка. Це один із дев’яти в’язнів Банкової, якого звіряче побили беркутівці 1 грудня, потім, напевно, за це ж пред’явили кримінальне обвинувачення. Це саме той чоловік, який ледве не втратив зір (була загроза відслоювання сітківки ока).

«6 січня 15:08, Тетяна Єгорова: Друзі, сьогодні зателефонувала родичка Світлани та Влада до мене: Добрый день,Татьяна! не знаю к кому обратиться...дело в том, что у Загоровок опять все плохо. Влада уде неделю как выписали с броварской больницы как бы на амбулаторное лечение, когда лежал в больнице никакого обследования не проводили. а у него каждый день температура и дикие головные боли. Сегодня Света мне позвонила, в отчаянии, у Влада температура 40, ноги отказывают, шел в кухню, упал. Фактически его не хотят лечить....." ЩО РОБИТИ?"

Треба покласти Владислава в нормальну лікарню та серйозно лікувати. Але Владислав працює далекобійником, має трьох дітей, і його родині «Борис» не під силу. Давайте разом допоможемо! Підтримаємо СВОЇХ, тим більше - Різдво!

Отримувач: ПАО КБ ПриватБанк, Код отримувача (ОКПО, ЕГРПОУ): 14360570, Код банка отримувача (МФО): 305299, Рахунок отримувача: 29244825509100, Призначення платежу: для поповнення картки № 5168 7572 4307 8492, Загоровка Світлана Семенівна, жінка Владислава

Будь ласка, репост!
Євромайдан SOS

Новые бедные Украины.

Оригинал взят у horoshiyblog в Новые бедные Украины.
Шикарная статья, захотелось пропиарить.

Оригинал ТУТ

В запале протестной борьбы, в уютных и обжитых угодьях Интернета быстро забывается, что украинцы — это не только нация «Фейсбука», не только вышедший на площадь студент, предприниматель и журналист.

Это ещё и они — молчаливые люди, проходящие мимо протестующих, подняв воротник, опасливо перешептывающиеся в очередях «евроинтеграторы нас до ручки доведут». Люди, для которых Европа — морально разлагающийся, балансирующий на грани полного провала проект, почти такой же, как Украина, только ещё ненадежнее («у них и заводов почти не осталось»). Люди, которые, включая телевизор, с тревогой и надеждой ждут слов премьер-министра страны. Эти люди — тоже Украина.

Это мелкие предприниматели, которых эффективно поломали ещё в начале 90-х, это подвизавшиеся в науке или образовании неудачники, не нашедшие места своим талантам, не сумевшие продать свою эффективность, а потому готовые продать лояльность; это тихие пассивные обыватели и чиновники провинциальных учреждений. Эти люди — тоже Украина.

Объединяет их одно: они не понимают вышедших на улицы, они боятся перемен, потому что любые перемены в их стабильном сегодня — это почти сразу глубокое пугающее дно. А самое главное — они не доверяют сторонникам Евромайдана, потому что уверены: однажды те с легкостью уедут в Европу, за непроницаемый занавес другого языка, иной культуры, других способов жизни; их же оставят дрейфовать на отколовшейся от цивилизации льдине. Эти люди — тоже Украина.

И они — её новые бедные люди*. Нищие духом и чувством собственного достоинства. Даже имея вдоволь денег или имущества, они переживают безотчетный страх вмиг всё это потерять, потому что зарабатывают благо не ремеслом и трудом, а служением и преданностью и не умеют иначе.

Новые бедные люди бедны восприятием и чувством, потому что никогда не покидали обжитого пространства и привычной системы отношений; всё иное вызывает у них страх и гнев.

Новые бедные люди не знают языков, не читают книг, не приобретали умного ремесла, их легко заменить роботами, а потому они «ненужные» за пределами своих обжитых пространств. И многие из них это хорошо понимают.

Новых бедных людей никто не уважал за то, что они люди, потому они подозрительны и от протянутой руки ждут удара, а не рукопожатия, не веря в добрую волю, не доверяют никому.

Новые бедные люди всегда голодны и не способны ждать, они готовы взять малое и сейчас, потому что большого и потом никогда для них не наступало.

Новые бедные люди слабы духом, слабы здоровьем, а потому злы — ведь злость позволяет скрывать слабость.

Новые бедные люди слабы так, что им легче примкнуть к сильному агрессору и пережить его чувство могущества как своё.

Новые бедные люди тревожны, поскольку не понимают, как связано дело и результат, причина и следствие, а потому их тревога почти всегда преобразуется в агрессию непонимания.

Новые бедные люди лишены сложных радостей и потому, перефразируя Чернышевского: «Новому бедному человеку в Украине дешевле выпить, чем поесть и одеться».

Новые бедные люди похожи на детей алкоголиков. Чтобы понять, будет ли пьяный папа бить, или погладит, не нужно уметь говорить — важно развить звериное интуитивное чутьё. Потому новые бедные люди глухи к словам, не верят словам, им сложно помочь, разговаривая с ними, приводя доводы и аргументы.

Новых бедных людей легко производить, причём в неограниченных количествах. Всё, что нужно, — поддерживать их искусственную бедность. А потому нет необходимости тратиться на образование и культуру, стимулировать самозанятость, правовую компетентность. Их совершенно не нужно уважать, а вот унижать нужно, чтобы боялись и не любили себя ещё больше, чем не любят и презирают их.

Новые бедные люди выгодны и дешевы в использовании.

Новые бедные люди — это добрая половина населения Украины. Они тоже — страна, и не замечать их присутствия, считать их призраком или клоном — неразумно. Вот они, здесь, уже сегодня стоят на площадях страны, не только потому, что их согнали, а потому, что между протестующими на евромайдане и ими — пропасть и зона отчуждения, поросшая сорняками. Никто через неё не ходит.

Сложно построить проект новой Украины, считая новых бедных людей досадной политической помехой, големом от власти, туманом трагического ноябрського утра. Они не исчезнут под лучами восходящего солнца. Они — тоже Украина.

И с этим нужно что-то делать.

Втрачена республіка

Оригинал взят у yes1111 в Втрачена республіка
Originally posted by reznichenko_d at Втрачена республіка
Минулої зими у Києві бесславно закінчився прекрасний соціальний експеримент - "Гостинна республіка", самопроголошена антисистемна спільнота у захопленому "Гостинному Дворі" на Подолі. Разом з "республікою" остаточно закінчилася моя віра у самоорганізацію громади, і в неполітичний протест.

З самоорганізацією все стало ясно досить швидко. Практика виявила, що без центрального керівництва, без особистої зацікавленності, без зовнішнього фінансування, чисто на ідеалістичному пориві громада здатна успішно щось захопити або розвалити, а натомість побудувати може хіба що намети. Самоорганізації активістів "Гостинної республіки" вистачило на грунтовне прибирання внутрішнього двору (треба відзначити - немала задача, гадючник там був знаменитий), і на сяке-таке обживання кількох приміщень всередині будівлі. Поки було тепло, "республіка" жила, відбувалися культурні заходи, грала музика, люди тусувалися, і забудовника на територію не пускали. Коли приморозило, комфорт упав, завзяття вельми зносилося, бажаючих прикладати руки до суспільного господарства знаходилося все менше. Якби не старий УНСОвець Андрій Іванович, який взяв на себе роль завгоспа, в "Республіці" навіть туалет навряд би працював. І проблема тут не в українській хаті з краю, - приблизно така ж доля спіткала всі історичні комуни, які намагалося побудувати вжалене вірою у себе людство.

Найгірше - в "Республіці" почалися чвари і взаємні підозри, та такі, що багато героїв тієї історії досі один з одним крізь зуби розмовляють. В останній місяць вже складалося враження, що окремі групи активістів ненавидять одна одну більше за спільного ворога. Загалом, це нормальна людська ситуація, знайома кожному, хто колись проживав з малознайомими людьми на спільній жилплощі. Відсутність динаміки вимотує, чекання вимотує, роздратування росте; армія, яка не воює - розкладається.

Зараз на Майдані Ірина Фаріон гризеться з Русланою, "Правий сектор" зі "Свободою", "Громадський сектор" з політиками, втомлені активісти гризуться між собою - все нормально, це життя, такий розвиток можна було передбачити здалеку. Та (як каже Майкл Щур) але є одне "але" -"Гостинна республіка", успішно тримаючи зовнішні атаки, була втрачена саме через внутрішні чвари. Дійшло до того, що хлопці зі "Свободи" відбивали захоплене рейдерами приміщення, а замість вдячності отримували шипіння - "ми не просили всяких фашистів нас захищати", "нам не потрібні тут партії, які піаряться на громадському протесті", і т.д. Зрештою, коли забудовник у лютому просто підпалив "Двір", а потім без зусиль виштовхав рештки протестувальників з розгромленого, просмерділого димом та залитого водою приміщення, не лишилося нікого, хто б захотів відбивати його назад. І не залишилося й сенсу. Навіть зібравши мітинг протесту, активісти там пересварилися через улюблену мульку всіх українських протестів - партійні прапори.

Спостерігаючи життя "Гостинного двору", на певному етапі я з сумом усвідомив - потрібен капіталіст. Потрібен капіталіст і політик, який, по-перше, матиме особистий зиск з боротьби, тому профінансує її, і гарантуватиме громаді частку "Гостинного двору" під культурний простір. Потрібен приватний інвестор, який зробить, врешті, у приміщенні ремонт. Потрібен політик, який візьме "Гостинну республіку" під своє крило. І не потрібно слухати істериків, які кричать, ніби хтось "піариться" на громадському русі. З рештою, політичний капітал, як і всякий капітал, може бути краденим, а може бути чесно заробленим. Якщо хтось прагне чесно заробити популярність на благому ділі - хай заробляє, не треба плювати йому в спину.

І загалом - не треба плювати один на одного. Майдан - не "Гостинний двір", а дещо на кілька порядків краще, і непорівнянно мастабніше. Дрібненька "республіка" трималася в центрі Києва більше восьми місяців. Майдан здатен оборонятися, поки Януковича грець не вхопить. Він може бути острівцем свободи і шилом в сраці президента, аж поки ми самі цього хочемо.

Я вибачаюся перед хлопцями з "Правого сектору", з якими склалися такі напружені стосунки. За критичні слова вибачаюся перед Мустафою Наємом та командою демократичних активістів, яких він зібрав навколо себе. Вибачаюся перед всіма, кого випадково образив, і кому встиг наговорити гидкого. Ми з вами по одну сторону барикад, і жодні внутрішні сварки цього факту не змінять.

Закликаю - давайте припинимо істерику: "...Ах, не вийшло все й одразу, ах, ми втомлені герої революції, ми вже більше місяця їмо кашу в центрі Києва, наші сили майже вичерпано, нас зрадили, ми нікому не віримо". Повірте - найцікавіше ще попереду. Не сумнівайтеся - нас ще будуть атакувати, і ці атаки будуть жорсткіше, ніж на початку зими. Влада могла б нас давно знести, та, очевидно, в її команді також нема єдності, вони ні в чому не впевнені. Йде гра нервів, то давайте їх переграємо. Давайте, поки є можливість перекурити, сядемо, подумаємо, і щось придумаємо. (Я, особисто, вже склав план дій для себе, і придумав непоганий план на загал, який скоро опублікую та винесу на ваш суд)

В решті, треба просто частіше собі нагадувати, через що і для чого ми все це починали.