October 12th, 2015

Нобеля и дембеля, або "Не так все было!"

Оригинал взят у gorky_look в Нобеля и дембеля, або "Не так все было!"
Во первых строках моего письма, хочу поздравить вас, дорогая Светлана Александровна, с получением Нобелевской премии по литературе. Но, поскольку не вся лекция будет о вас, то и сон мой будет из нескольких частей, засим прощаюсь с вами, дорогая Светлана Александровна. Всегда ваш, товарищ Сухов.

Сразу скажу, что читал я из творений уважаемой лауреатки только «У войны не женское лицо», поэтому разбор творчества проводить не буду. Меня вообще пугает беларуский военный трэш. Эту тему надо однажды пережить, но если уже понял шопочем – дальше увлекаться этим не обязательно. Я однажды, еще маленьким, прочитал на афише – «Иди и смотри», ну, пошел, потратил десять копеек и посмотрел. Лучше бы я три раза выпил воды с сиропом и один раз без сиропа с газом на эти десять копеек. Это был второй случай, когда я в детстве чуть не поседел прямо в зале – первым было живое выступление Шаинского.

То, что у войны не женское лицо – это только пожелание писательницы, а вовсе не констатация факта. Можно вспомнить Троянскую войну или осаду Орлеана, имевших вполне женские лица. Скажу больше, почти за каждой дракой самцов, которая суть зернышко и сперматозоид войны, маячит в полумраке женское лицо. Да и вообще, у войны много лиц.

Collapse )

Фатальна помилка українських націоналістів

Фатальна помилка українських націоналістів

Історія нічому не вчить, історія може тільки надихати. Перенасичення української правої політики історією – це проблема, яку важко не помітити.

Будувати свій політичний світогляд на історичній минувшині небезпечно хоча б тому, що існує великий ризик опинитись поза актуальним контекстом. Однак, в українських реаліях існує ще одна вагома причина відмовитись від надання історії завеликої ролі. Українська історія відверто погана.

Наш національний історичний міф збудовано на прикладах героїчного і відчайдушного спротиву. І цей спротив, безумовно викликає повагу. Козацькі повстання, гайдамаччина, визвольні змагання 20-х років, боротьба УПА – ці приклади зворушують і вражають. Але якщо бути відвертими до кінця, то перед героїчним спротивом і неймовірною жертовністю, ми завжди знайдемо приклади вкрай невдалих політичних кроків, які і ставали причиною безвиході, яка коштувала великої крові найкращим синам нації.

Це явище дуже вдало описав пан Корчинський, порівнявши українську історію зі старозавітним епізодом, в якому Яків боровся з Богом, що явився йому в образі янгола. Дотепер невідома причина цієї боротьби, але її відчайдушність вразила навіть самого Творця.

Така сама безглуздість і відчайдушність властива і всім героїчним сторінкам української історії.

Хоча козацькі повстання мали вагоме соціальне, національне та релігійне підґрунтя, вони все ж вражають своєю твердолобістю. Будь-які конструктивні спроби найсвітліших постатей української історії тієї доби виграти реальні політичні дивіденди для козацтва та православної шляхти в рамках однієї з наймогутніших держав тієї доби – шляхетської республіки Річ Посполитої – брутально ламались бездумним напором «селянсько-козацької» черні, яка в результаті виносила на політичні вершини найбездарніші та найогидніші особистості.

Яскравим символом тієї епохи слугує образ українського Лівобережжя. Колонізовані українцями-русинами під проводом князя Єремії Вишневецького абсолютно дикі землі перетворювались на економічний центр регіону зі столицею в місті Лубни. І за кілька років вони, фактично, повернулись до свого первозданного вигляду зусиллями повсталого селянства та козацтва. Тож тепер, замість того, щоб насолоджуватись готичною архітектурою замків, палаців та костелів Лубненщини, ми насолоджуємось галушками, екскурсіями в Диканьку та відвідинами Сорочинської ярмарки.

Не менш драматичною є історія Коліївщини 1768 року. Польська шляхта повстає проти російського ставленика на троні, одразу після чого жителі східних регіонів країни заявляють про утиски своїх культурних особливостей і за фінансової та матеріально-технічної підтримки Росії починають збройне повстання. Читаючи цю історію не завжди одразу розумієш – мова про гайдамаків чи ДНР/ЛНР? Однак, схоже, Росія в результаті брутально злила і тих, і інших.

Що вже казати про те як боротьба залишенців в Холодному Яру стала можливою після «героїчного» повстання проти гетьмана Скоропадського. Звичайно ж, Петлюра довго в Києві не затримався, поступившись місцем більшовичкам. Які були причини повстання? Невдоволення темпами аграрної реформи гетьманського уряду (соціалісти обіцяли все і одразу) і «зрадницька» грамота про федерацію з уже неіснуючою білою Росією, яку гетьман видав, як дипломатичний крок для зближення з Антантою, що уже здобувала перемогу на Західному фронті Першої світової війни.

Про неймовірну історію Генріка Юзевського ми згадували не так давно. Поляк, який добрячу частину свого життя присвятив українському питанню, розбудовуючи українську Волинь, ведучи просвітницьку діяльність, сприяючи розвитку української церкви, був об’єктом ненависті як польських, так і українських націоналістів. В той час, як Юзевський витягав українських діячів з соціального дна та ставив їх на відповідальні посади в регіоні, ОУНівці не гребували проводити спільні акції з місцевими комуністами проти польського діяча. Про подальшу героїчну діяльність ОУН та, як наслідок, УПА, зайвий раз згадувати не будемо.

Український Яків не просто боровся зі своїм янголом, він вбивав його щоразу, як той з’являвся. Вбивав з маніакальною жорстокістю, ще до того, як янгол встигав промовити своє слово. Ця українська фобія щодо всього не одновимірного, всього величного, конструктивного, раціонального просто вражає.

І звичайно ж, ці рядки написані не для того, щоб засудити українську історію, кинути камінь в діячів минулих років. Це б суперечило задекларованому нами ставленню до історії. Ці рядки мають значення лише в контексті сучасності. Адже ми не втомлюємось повторювати : «Україна – це не історії про минуле, Україна – це плани на майбутнє».

А майбутнє перед Україною відкрилось цікаве. Можна навіть сказати безпрецедентно цікаве. Адже, революція та війна на сході чи не вперше поставили Україну на правильну сторону історії. Україна – націоналістична Україна – стала вістрям євроатлантичної цивілізації.

Невже українська нація виявилась не готовою до такого повороту подій? Націоналістичний сентимент до повстанської боротьби пригніченого та знедоленого народу – явище настільки складне та цікаве, що його варто вивчати не політологам та соціологам, а психоаналітикам.

Піднісши червоно-чорний прапор революції серед вогнів боротьби українського народу за вільне майбутнє, український націоналіст зійшов на нову вершину і перед ним відкрились безмежні горизонти. Ось воно – вільне майбутнє.

Ганебна радянщина з її архаїчним політичним класом комсомольців і червоних директорів – позаду. Кримінальній диктатурі загнано осиковий кілок в груди. Попереду – новий рівень політичної боротьби, нові ідеї, нове бачення. Попереду – Українська республіка. Безмежні горизонти цивілізованої реалізації виплеканих в мріях і сподіваннях консервативних і революційних політичних ідей та світоглядів. На заваді стоїть лише купка нікчем, таке собі політичне непорозуміння, мул, що піднявся на поверхню після бурхливих подій революції. Але що вони проти волі нації? Дріб’язок.

Націоналіст поглянув на ці безмежні простори та блискучі перспективи, розвернувся і заліз назад в свою тісну, але таку затишну раковину безперспективної і безглуздої повстанської боротьби. Він призначив кривавим диктатором ту політичну посередність, що опинилась на чолі держави, як наслідок постреволюційного вакууму, та повернувся до звичних схем відчайдушної боротьби з кривавим режимом.

Схоже, що черговий раз в українській історії ми стаємо свідками фатальної помилки. Націоналістичні сили помилились в своїй оцінці революційних та постреволюційних подій. Суспільну підтримку націоналістичної риторики та, головне, націоналістичної активності в гарячі дні революції, самі націоналісти сприйняли як визнання їх поглядів з усім їх історичним багажем старого радикального повстанського націоналізму та дещо мазохістського героїзму.

Натомість революційне українство відкрило для себе всю красу національної самоідентифікації. На революційних майданах українці відчули і оцінили дух національної солідарності, самоорганізації. Відчули і зрозуміли суть української національної ідеї – боротьби за права та вольності. Українці прийняли той націоналізм, який став рушієм світових політичних процесів новітньої історії. І українці захотіли збудувати нову національну державу, як спільну справу вільних людей.

Нація в особі її найпрогресивніших представників, які і приймали найактивнішу участь в зимовій революції, жадала побачити достойну політичну альтернативу від правих націоналістичних сил. Дійсно реформаторську, по своїй суті, політичну платформу, яка б цілком відповідала революційному духу.

Ми очікували, що робитимемо вибір між політичною посередністю в особі Порошенка-Яценюка та реально достойною правою альтернативою. Але націоналістичні сили нації такого вибору не дали. Натомість занурившись з головою в світ своєї фантастичної боротьби та розбавивши свої ряди такими персонажами як Ляшко чи Мосійчук – який вибір вони лишився нації? Вибір, який адекватним людям робити не хочеться.

Продовжуючи в тому ж дусі буде зовсім не дивно років через 20-30 побачити на вулицях української failed state смолоскипну ходу радикальної націоналістичної молоді, яка поряд з портретами Біласа та Данилишина нестиме портрет того «героя», що кинув гранату під стінами Верховної Ради. І для когось це може здатись великим досягненням в стилі «борня триває», але успіх це сумнівний.

Український націоналізм – надто значне і вагоме явище, щоб поховати його під тягарем історичних травм та комплексів. Сховати українські праві сили назад в глибокий маргінес – надто великий подарунок сучасному українському істеблішменту. Сучасний та реалістичний націоналізм обов’язково відігра́є велику роль в становленні модерної національної Української республіки. Але для цього націоналістам треба позбутись застарілої системи координат, десакралізувати українську історію і визнати, хоча б в розмовах між собою, всі ті помилки, які наробили наші героїчні предки.

Це буде боляче, але так треба.

Віталій Нелепов, «Наступна республіка»


Від себе: Одним з сучасних проявів отої самовбивчої деструктивності, про яку пише автор, є різко негативне ставлення, прямо ненависть, до всіх урядів, які тут працювали з 1991 року. Звісно, там були не янголи, але майже чверть віку держава таки існує. Й цей досвід для українського народу ункальний. За цей час вдалося побудувати з нуля державну систему, ринкову економіку й добробут, що на цій землі важко було уявити з часів київських князів. Вдалося зберігти електоральну демократію та постійні зміни влади. Найголовніше, чверть віку це критичний період, за який вдалося виростити нове покоління людей, яке формувалося в умовах вільної України, іншої держави не знало, не знало батога. Саме це покоління захистило Україну від ворога у важкий час агресії.

Здавалося б, державні мужі, які досягли цього заслуговують, принаймні, на подяку. Натомість, лунає лище нищівна критика, та образи на їх адресу, аж до закликів їх забуцегарити. Прикметно, що у приклад ставляться герої минулого, які, поза всяким сумнівом були людьми сміливими й відданими справі, але держави не створили. Зокрема, українським можновладцям після 1991 закидається схильність до компромісів, мало не зрада. Так може, саме оці хитрість та гнучкість й дозволили побудувати державу?! Може, цю  державу би вже давно зруйнували, якби очільники "перли рогом" й хизувалися своїм безкомпромісним героїзмом?!

Так Вальцман чи Порошенко? Про минуле батька президента. Розслідування. Документ

Оригинал взят у a_lypkivskiy в Так Вальцман чи Порошенко? Про минуле батька президента. Розслідування. Документ
Originally posted by a_lypkivskiy at Так Вальцман чи Порошенко? Про минуле батька президента. Розслідування. Документ








Постійно натрапляю в соцмережах на розповіді про те, що справжнє прізвище пана Президента – Вальцман, а Порошенко – то прізвище матері, яке батько Петра Олексійовича, Олексій Іванович, взяв після того, як відбув покарання за крадіжку соціалістичної власності в особливо великих розмірах. А ще усілякі «розслідувачі» пишуть, що батько Порошенко, начебто, був першим у Радянському Союзі «цеховиком» і потрапив до виправної колонії через розкрадання майна очолюваного ним Бендерського дослідного експериментально-ремонтного заводу Молдавської РСР.

Ось типова цитата з типового допису, що масово поширювались незадовго до президентських виборів у травні: «44-летний молдавский еврей Пётр Алексеевич Порошенко (урождённый Вальцман, взявший фамилию матери) — уроженец Одесской области — рвётся в президенты».

[Далі...]Ну, взагалі-то, Петру Олексійовичу 49 років. І прізвища свого він ніколи не міняв, а все життя користується батьківським. Та й батько його, який, дійсно, був засуджений, до тюрми потрапив під нинішнім своїм прізвищем і з записом «українець» в 5-й графі паспорту. Причому, на момент арешту він працював не в Бендерах, а в Тірасполі, і не директором заводу, а начальником СПМК-7 (тобто будівельно-монтажної колони) тресту «Молдсільгоспмонтаж».

Насправді кримінальна справа, через яку Порошенко-старший посьорбав тюремної баланди, нічого видатного не становить. Ще в 2005 році мені вдалось розшукати й скопіювати матеріали цієї справи, яка нині зберігається в Кишиневі. Але оприлюднювати її я не став через сміховинність обвинувачення.

Ніяким «цеховиком» батько Президента не був, а за ґратами він опинився через те, що отримав від директора заводу «Молдсільгоспмонтаж» дві котушки емальованого кабелю, які зберігав у себе в гаражі. А також – за те, що придбав у невстановленого слідством водія 64 літри спирту, «завідомо здобутого злочинним шляхом» (бо в Радянському Союзі спирт у такій кількості в законний спосіб роздобути було неможливо). А ще О.І.Порошенко був визнаний винним у тому, що в 1968 та 1979 роках придбав два саморобних ножики, які зберігав удома, і які були визнані, прости Господи, холодною зброєю. Були ще обвинувачення в приписках, безпідставному отриманні премій і т.п., але врешті-решт Порошенко був по цих епізодах виправданий.

У порівнянні з тим, що згодом коїв цей Герой України на теренах Вінниччини, інкриміновані йому злочини – це просто дитяча забавка. Втім, за такі забавки в ті роки карали нещадно – вироком колегії у кримінальних справах Верховного Суду Молдавської РСР від 20 липня 1986 року в справі №2-121/86 Порошенко Олексій Іванович (Порошенко, а не Вальцман), українець, 11 червня 1936 року народження, був засуджений до 5 років позбавлення волі з відбуттям покарання у виправно-трудовій колонії загального режиму, конфіскацією майна та позбавленням права посідати керівні посади впродовж 5 років.

У наступному Президія Верховного Суду Молдавської РСР (цього, до речі, не знають численні коментатори «справи Порошенка») у порядку нагляду переглянула вирок і постановою від 10 вересня 1987 року №4у-155/87 зняла з О.І.Порошенка обвинувачення в крадіжці емальованого кабелю та в інших крадіжках державної власності, зменшивши строк позбавлення волі до 2 років, які О.І.Порошенко на той момент вже фактично відбув.

Так ось, все це я розповідаю до того, що в матеріалах справи батько нинішнього Президента проходить під прізвищем саме Порошенко, а не Вальцман. Звісно, любителі рахувати проценти «неправильної» крові скажуть, що прізвище він міг поміняти й раніше. Дійсно, міг. Але національність – ні. Національність громадян СРСР визначалась на момент одержання ними паспорту: на вибір самого громадянина йому присвоювалась національність або батька, або матері – на все життя. Наступна зміна допускалась лише в порядку виправлення помилок у документах.







На фото – картка арештанта Порошенка Олексія Івановича, українця, 11.06.1936 року народження. А критикам Президента я порадив би поцікавитись його зв’язками з колишнім злочинним угрупованням Савлохова чи пошукати бізнес Порошенка в Молдові, ніж з’ясовувати національність прабабки.

Володимир Бойко, журналіст, Національне бюро розслідувань України

Мы все видим сами

Мы все видим сами

Виталий Портников

Россияне сами продемонстрировали, какие они "свои", когда напали на Крым и Донбасс.

Один за другим социологические опросы фиксируют изменение мнений украинцев по принципиальным вопросам прошлого и будущего страны. Вот наконец-то мы дождались большинства граждан, которые выступают за присоединение страны к Североатлантическому союзу. А вот количество украинцев, считающих необходимых признать воинов УПА борцами за независимость нашей страны впервые превысило количество тех, кто еще сомневается в логичности этого жеста.

Российские пропагандисты скажут вам, что это все – украинская политика, засилье "националистов" во власти и бессовестные лжецы на службе Запада – такие, например, как Виталий Портников. Нет, дорогие мои, это все Путин. Путин, российские граждане, пропаганда соседней страны. Это у них получилось то, чего все мы не могли добиться десятилетиями. Да, мы объясняли нашим согражданам, что только НАТО в случае опасности защитит Украину и станет гарантом ее безопасности и территориальной целостности. Да, мы убеждали соотечественников, что если мы – независимое государство, то уважать должны тех, кто боролся за независимость, а не тех, кто боролся против нее на службе разнообразных колониалистов и оккупантов и прежде всего – самого страшного оккупанта, российского, большевистского.

Убеждать-то убеждали, только кто нас слушал? Большинство населения просто во все это не верило. Искренне не понимало, как это можно видеть опасности там, где их нет. Кто же это на нас нападет? Россия что ли? Братская Россия, с которой мы всегда были вместе, которую защищали в войнах, которая так близка нам по истории, религии, восприятию мира? Да и были мы прошлым летом у родственников – свои люди!

Вы продемонстрировали, какие вы "свои люди", когда напали на Крым и Донбасс. Продемонстрировали, когда стали убивать моих сограждан. Продемонстрировали, когда стали воровать куски нашей земли и объявлять ее своей, будто не замечая, какое количество исторических плодородных украинских земель вы уже отхватили для собственного государства. Продемонстрировали, когда стали охаивать украинцев по вашему лживому телевизору – всех скопом.

Они у вас и предатели – несмотря на то, что веками стояли щитом перед любой опасностью, позволяя вам сохранить в мире и покое большую часть вашей собственной территории ценой разрушения собственных домов.

Они у вас и лентяи – хотя столетиями кормили вас хлебом, а в последние десятилетия добывали для вас нефть и газ, потому что сами вы по большей части на мерзлые северные земли ехать не хотели, в Москве сподручнее.

Они у вас и "каратели" - хотя сами вы вооружаете отморозков и уголовников и стреляете по мирным самолетам и мирным городам. И во все это истово верят "наши люди" - чьи-то бывшие родственники, оказавшие всего лишь приставкой к телевизионному приемнику. Каково! И чего, собственно, надо от нас всем этим "родственничкам"? В нашем море захотелось поплескаться задешево – так и раньше плескались, и дешевле! Флот свой ржавый захотели сохранить – да еще и ракеты завезти, чтобы весь мир пугать? Или угля своего не хватает, надо наш украсть? Чего, собственно? А ответа нет – один тупой крик.

Вот наши сограждане и начали прозревать. Нам уже не нужно им ничего доказывать и объяснять. Они все видят сами.