November 1st, 2016

Замечательно об антисемитизме

За последние несколько дней в моей ленте расчехлились две антисемитки. Одна после обнародования деклараций чиновников в Украине - начала живо интересоваться национальностью чиновников, мол, не из этих ли они. А вторая начала проводить глубокий анализ арабо-израильского конфликта и пришла к выводам, что евреи не дают жить арабам, всё начали первые и вообще государство Израиль по логике (её логике) не особо имеет право на существование. Обе расползались каждый раз в реверансах, мол, мы не против евреев, но... Но идите ка вы в н-й, дамы.

Как видите, подходы у антисемитов разные: хитрые, псевдонаучные и скользкие, а суть одна - евреи плохие, потому что они евреи и евреи виноваты, потому что они евреи. Ублюдочно всё это.

Вот из всех форм человеческой ущербности самая уродская - это всё-таки антисемитизм. Потому что с точки зрения логики эта форма не поддаётся никакому адекватному, более-менее последовательному объяснению. Наезжать на нацию, которая не просто больше всех подвергалась гонениям и геноцидам в истории, а которая дала миру вопреки этим гонениям практически всё, что он сейчас имеет - это что за скотство, что за кретинизм? Другие бы на месте евреев, либо уже не существовали на Земле, либо обозлились на весь свет. Но, ни того, ни другого не случилось.

Такое впечатление, что еврейский народ символизирует своим существованием надежду и человечность, существует, как противопоставление всему злу на Земле. По истине удивительный народ.

А как вам 12 Нобелевских лауреатов за чуть больше, чем полувековое существование государства? А если возьмём всех нобелевских лауреатов, то доля евреев среди них - 25 процентов. Неплохо, да, для народа, численность которого составляет 0,2 процента от всего населения Земли. А ещё медицина Израиля одна из самых лучших в мире, а их технологии, наука, армия и безопасность - это просто вышка. И это всё сотворить в пустыне за несколько десятков лет, попутно отбиваясь от озверевших соседей - чего-то да стоит, не находите?

Еврейский народ заслуживает исключительного уважения. Чтобы это понимать - надо быть человеком, а не ущербными, убогими идиотами, коими являются все антисемиты независимо от их уровня образования, начитанности и культуры. Если не можете понять всю кошмарную несправедливость, которую мир проявил к этому народу, не можете проявить сострадание и понимание, оценить их волю к жизни и фантастическую национальную терпеливость и великодушие, то вы - моральные уроды. Ничем не лучше тех, кто их сжигал в печах, например. Вам только спички дай.

Своя та не своя мови. Мудрий та спостережливий нарис Алі.

Розповідь етничного росіянина, який народився та виріс в одній з "національних республік".
- Не можна сказати, що я був двомовний, у тому сенсі, щоб я володів обома мовами однаково. Розумієш, Алі, знати словник замало, щоб опанувати мову.
- А що ще?
- Начитаність. Так, я був з дитинства начитаний, але тільки одною мовою - російською. Своєю рідною. Якщо я й знав літературу місцевих, і навіть читав ув оригіналі, то зовсім не в тому обсязі, щоб черпати звідти мову. Натомість, російську мову я знав насамперед з літератури. Чим більше читаєш, тим більше у твоїй мові запозичено звідти. І тим менше - з того, як говорять навколо. Ти будуєш речення, відчуваєш глибинний сенс побудови цього речення, навіть не задумуючись над цім. Так я розмовляв російською.
А тепер порівняймо, як я розмовляв місцевою. О, формально я дуже добре нею розмовляв. Самі місцеві, бувало, казали мені: "Ти говориш, як академик!". Я говорив, перебудовуючи їхню мову під російську.
У чужій мові не так просто зкотитись до просторіччя, якихось типових, неправильних і нелітературних словічок, сленгів і гри слів, які притаманні тільки носію. Їхня мова була мені цілком зрозуміла, я знав її правила, я міг виправити будь-кого з них, бо говорив правильніше за них.
Вони помиляються часто-густо, і ніякі поправлення не примушують їх виправлятись: просто кажуть, як звикли, живою мовою. Смішно звучить, але я просто не міг говорити на їхній мові неправильно - бо недостатньо її знав для цього.
Не можу сказати, що їхня мова була мені справді чужою. Російську я чув або випадково, або вдома, коли ти приходиш ввечері, то зі школи, то вже з роботи, п'єш з родиною чай, їси блини. А їхню мову - чуєш постійно, поки їдеш у транспорті, купуєш в магазині, працюєш, і навіть відочиваєш. Сни, і ті снились мені не російською, а цією.
Я знав мову настільки добре, що вони швидко переставали вважати мене за руского. Просто припиняли переходити на російську після другої-третьої спроби, коли я продовжував розмовляти їхньою. З часом у компаніях просто забулось, хто я за національністю, і на прізвище просто не звертали уваги: ну мало лі у кого яке прізвище.
І тим не менше, я не розумів їхніх жартів, відтінків та інтонацій, тонкощів усієї неправильності їхньою мови, випадків, коли сказати неправильно - якраз дуже правильно. Я говорив з ними як робот, вони забували що я не свій і вважали мене просто дуже розумним, а мою правильну, бездоганну мову й вимову - ознакою мого високого інтелекту. Втім, не настільки високого, щоб почати мене наслідувати і самим переходити на правильну, відмовляючись від усіх дурнуватих жартів, маленьких хохм, які витікають з людини, наче джерельце, коли ця людина - живий носій.

(після тривалої паузи).

- А знаєш, коли я відчув себе справді нещасним? Коли я виїхав з тої республіки, і став жити в самій що ні на є, справжній Росії.
- ???
- В перші дні, тижні, місяці. Роки. Мені здавалось, що вухи у мене стали великі, як у слона. Або віслюка. Я почав чути буквально все. Все, Алі! На іншому кінці дому хтось курив на балконі, вронив папиросу та тихенько про себе ругнувся. А я не просто це чую, я відчуваю це слово всіма легенями. Їду у транспорті, і чую кожну фразу, кожне словечко, і стає дурно. Наче телепат, який чує всі думки десятків людей щосекунди. Виявилось, що до того я чув не все, бо воно було не моєї мови. Я чув, реагував лиш на те, що стосувалось мене особисто. Все таки чужа мова - вона не своя, хоч би як ти її добре знав. І не завжди це погано.

Поймали за руку российских лгунов. Приходится извиняться

29 сентября в "Российской газете" был опубликован материал Любови Проценко "Вместе сильнее". Редакция получила из посольства республики Словения письмо, в котором говорится, что в электронной версии этой статьи "приводится не соответствующая действительности цитата из заявления мэра города Любляны Зорана Янковича о том, что Словения одной из первых в Европе признала итоги референдума по Крыму. Мэр Любляны Зоран Янкович не беседовал с журналистами "Российской газеты" о Крыме и имевшем там место референдуме, как и не упоминал об этом во время проведения Дней Москвы в Любляне.

Посольство Республики Словении в Российской Федерации уполномочено сообщить, что Республика Словения поддерживает независимость, территориальную целостность и суверенитет Украины и в соответствии с этим не признает ни результатов референдума в Крыму, ни незаконного присоединения Крыма к Российской Федерации, являющимся нарушением международного права."

Редакция приносит свои извинения мэру города Любляны Зорану Янковичу и читателям "Российской газеты".

https://rg.ru/2016/10/31/utochnenie.html

От всей души (повторение однажды сказанного)

Оригинал взят у atytarenko в От всей души (повторение однажды сказанного)
Originally posted by atytarenko at От всей души
...хочу, чтобы те, кто стонет и плачет об СССР в СССР и оказались. Воздух в интернете стал бы намного чище.
Во-первых, не писали бы они ничего. Если интернет и был бы в СССР, то у тех немногих, у кого был телефон. И все не-советские IP были бы заблокированы.

Во-вторых, после поездки в колхоз, дороги домой с тремя пересадками, стоя и в давке, и пары часов в очередях с ребенком на руках с ругней и "вы здесь не стояли" энергии осталось бы только на свою половину, и то в лучшем случае. А на писание глупостей неизвестно кому - уже нет.
В-третьих, проблемы были бы у них другие: где достать что-то одеть и поесть, где достать лекарства, да как откосить от армии, чтобы не попасть в очередной Афганистан.
Collapse )

Раб мріє не про свободу - він мріє мати своїх рабів.

Тони грошей в готівці! Накрали, сволота! Порахувати сукупно, то!.. На вила! За сокири!

Їду оце в маршрутці, а навколо "шу-шу-шу". "Накрали! Тони грошей в готівці!"

Що я пригадував тої миті? Та садиби в Козині та Кончі-Заспі, пригадував - ті самі в яких встановлювали меблі рівня ВІП, вироблені на нашій конторі і спроектовані особисто мною. Уявляєте собі? Людський мурашник... Дизайнери інтер'єрів. Дизайнери шпалер... Дизайнери штор... Комп'ютерники мережу тягнули... Натовпи файних хлопців з львівщини та рівненщини бігали - плиточники, штукатури, муляри...

Жоден там не піднімав питання "тон грошей в готівці", хоча переконаний - там не про пару тон ішлося. Але - ні. Всі сяяли натхненням. Всі - були щасливі, що потрапили на такий об'єкт.

Бо - платили гарно. Ймовірно - з тих самих тон...

Чому я НЕ ВІРЮ в щирість тих, хто збурюється через "тони бабла в готівці"? Бо переконаний, пусти їх до тих можливостей - вони обростуть такими самими тонами бабла. Ні, не такими - значно більшими.

Завжди так було. Французська революція проголосила "свободу-рівність-братерство" - поцікавтеся в якій обстановці мешкали Дантон і Баррас.

Більшовики Ленін і Троцький боролися за "рівні права для всіх" - почитайте протокол обшуків палаців (!) Якіра і Тухачевського.

Полум'яний соціаліст Володимир Винниченко валив "пана-гетьмана" задля рівності трудящих, і перше що зробив, поваливши - переїхав у гетьманський палац. Аби на гетьманських перинах масу давити.

Раб мріє не про свободу - він мріє про своїх рабів. Те з якою насолодою обсмоктують тему "тон грошей в готівці" на всіх рівнях від експертного середовища і ЗМІ - до маршруток, мене знову й знову переконує - не рівності перед законом бажають ті хто обсмоктує. І не рівних можливостей.

Вони хочуть власних тон грошей в готівці. Десятків. Сотень. Ще більше!

Як казала моя бабуся: "Не дай нам Бог з Івана - пана".

Куда деваются герои былых времен?

Они прошли

Коммунистка Долорес Ибаррури с ее знаменитым антифашистским ¡No pasarán! ("Они не пройдут!"), прозвучавшем в 1936 году на митинге в республиканской Испании, похоже, просто повторила не менее знаменитое в свое время "Ils ne passeront pas!" генерала Петэна (Верден, 1916).
Ибаррури потом влачила жалкое существование на службе у Сталина и его наследников, помаленьку предавая друзей и соратников. Петэн сотрудничал с теми самыми немцами, которых грозил куда-то там не пустить (и даже придумал милый термин collaboration).

(via therese_phil)

Это к вопросу, куда деваются некоторые герои былых времен, порой совсем недавних.