December 9th, 2017

Чи іарто терпіти гіперактивного варяга, для якого смак революції краще сексу?

Найцікавіша інтрига вихідних — як обиратимуть міру запобіжного заходу Саакашвілі.
Не виключаю повторення досвідів Коханівського в Святошинському суді. Або навіть гранати, як у Нікополі, заради «боротьби з баригами».
Є натяки про «політичні репресії». Про таку хуєту може говорити лише той, хто не ходив на суди 2011—2013, коли тодішню опозицію обезголовлювали якраз серією надуманих справ.
У свій час викликом для Печерського суду стали емоційні і колючі твіти Юлії Тимошенко про плюшевого Кірєєва.
Але...
Вона регулярно ходила на допити в ГПУ.
Відвідувала судові засідання.
Сіла в автозак без стрибків соратників на даху і мордобою.
Оцими міцними яйцями і вмінням тримати удар в скрутні часи — вона і забезпечила собі 20 років безперебійної кар’єри у вищих ешелонах влади.
Мало того адвокати Тимошенко ніколи не втікали від повісток і вели себе як джентельмени щодо амбітноі прокурорші Фроловоі.
Валентина Теличенко — представниця Луценко і Тимошенко ніколи не переходила межу особистих образ навіть щодо Кузьміна в усіх питаннях — поводила себе підкреслено професійно. Це дозволило отримати ухвали в ЄСПЛ про політично вмотивовані вироки.

А якщо завтра «Міші волю» обернеться втечами, погромами в судах і блюзнірством — це буде зелене світло для моторол і гіві. Для редутів і торнадо. Для диверсантів і втікачів. Приїздіть до Києва і робіть усе, що забажаєте. Влада ж боіться дати по руках)

Я із самого початку скептично ставлюсь до ідеї варяг, що будуватимуть українське проспериті поки аборигени чухатимуть пуза на диванах. Але якщо Яресько, Абромавічус і навіть гастролер Саша Боровик — знайшли своє місце в житті після украінського періоду, якого лисого воююча країна має терпіти гіперактивного варяга, для якого смак революції краще сексу?

Точний діагноз з Форуму УП

Ніякий Саакашвілі не агент хуйла.
Він просто самозакоханий ідіот з непомірними амбіціями.
Йому по життю щастило і він повірив, що це не сліпе щастя, а його виняткові здібності.
Коли щастя урвалося з‘явилися прошуки ворогів. Потім ці вороги, яких виявилася більшість Грузії, змусили його тікати за кордон.
І приблукав Міша до свого однокашника, який пообіцяв йому підтримку і пристойну посаду, якщо Міша допоможе йому навести лад у країні. І Міша розкатав губу і вирішив, що тепер він розвернеться на повну, та і держава велика і багата, не те, що гірський аул.
Але Міша, хоч і самозакоханий ідіот, але також розумів, що сам в «ворожому» оточенні нічого не вдіє. Тому й імпортував групу підтримки зі своїх змляків, яких нинішня злочинна грузинська влада залишила біля розбитого корита.
І все по-первах йшло добре. Однокашник дав під управління велику і багату область з перспективою отримати другу посаду в державі.
Після конфузу з папірцем, виданим Віктором Андрійовичем своїй соратниці Юлії Володимирівні, думаю, однокашник обмежився усними запевненнями.
Грузин завзято почав демонструвати свій темперамент і ораторські здібності з результатом близьким до нуля.
І він зрозумів, що йому знову заважають вороги.
І, знову ж таки це лише моє припущення, став вимагати від однокашника дати йому обіцяну посаду, щоб грузин міг розгорнутися в усю міць свого таланту.
Але однокашник вже просік, що то за перець, і призначив менш кипучого, але більш діловитого і вірного йому особисто заочника. І не помилився, бо протистояння між президентом і прем‘єром не було і немає.
Грузин сприйняв це, як особисту образу і призначив однокашника на посаду свого головного ворога.
А далі вже була справа техніки.
Підключилися різні гравці, кожен із своїми інтересами.
І кожен накручував і підтримував запального грузина зі своєю власною метою.
А тому було насрати на все і всіх окрім себе і своєї ролі в історії.
І насамперед йому насрати на Україну та українців, якщо вони не підтримують його амбіцій.
Ну і за 4 роки йому вдалося створити організоване злочинне угруповання на національній основі, цьогт не можна заперечувати.
Але це пояснюється ще й менталітетом невеликого народу, який завжди жив в ворожому середовищі - вони завжди мусили стояти один за одного, щоб просто вижити.
Мене просто дивує скільки в Україні неадекватів, котрі після двох майданів і чотирьох років війни вірять в чарівників, яким варто махнути рукою і враз змінити все пргане на все добре.

https://forum.pravda.com.ua/index.php?topic=987637.msg20584041#msg20584041

Прорахований сценарій?

І про Саакашвілі - без жартів.
Здається, все йде за моїм припущенням, яке я висловив чотири дні тому (https://www.facebook.com/oleksiy.panych/posts/1498492690268603). Спершу клієнта затримали, але не дуже сильно опиралися його втечі з-під варти; потім очікувано виявили, що периметром табору під ВР такий барін себе обмежувати не буде (що ж йому тепер, в наметі реально жити, ви шо?!) - і тихо затримали вдруге. Але тепер запобіжний захід буде визначатися вже з урахуванням подій 5 грудня (див. вище). І розкажіть мені, що цей сценарій ніхто не прораховував наперед.
Тим, хто під шумок поспішив заявити про недолугість українських силовиків, підступність Авакова тощо - полум'яний привіт, коментуйте ще.

Як любити український народ

Висновок. Свій народ все ж таки треба любити, але так щоби поменше духовності і сакралу. Без криниць народної мудрості і всіх оцих священних джерел і незламності виборювання. Народ варто любити так, як ми любимо свого кота котрий насрав, але все одно він такий хароший мур-мур-мур падло таке, іди сюди, я тебе почухаю. Чух-чух-чух за вушком. Сцуко, ти диви, оп'ять насрав, на тобі рибки. Іноді критика тапком.

Вкраїнський народ - це кіт. Характер уредний, незалежний, шкодить багато, але врешті створіння симпатичне. Десь так.

Венеціанська комісія НЕ підтримала претензії Угорщини

Венгры получили хорошую... оплеуху! Именно так стоит оценивать выводы Венецианской комиссии по языковому закону. Хотя в целом, это не из-за любви к Украине. Правительство Виктора Орбана порядком подутомило ЕС своим бесконечным популизмом. Будем считать, пока счёт 1:0 в нашу пользу.

HELGI`s NEWs - 8.12.2017:
1. Головна, як на мене, новина цього часу: Венеціанська комісія НЕ підтримала претензії Угорщини до мовної статті українського закону про освіту. Офіційні висновки будуть опубліковані 11 грудня.
NB. Завжди казав: сидьмо спокійно на дупі та очікуємо, як вниз по широкому Дніпру пропливатимуть угорські "хотєлкі". Я дуже поважаю чудові Буду та Пешт, але вони не в змозі загальмувати процес відродження української мови, яка сторіччями знищувалась - у тому числі, за часів династії Габсбургів. Так що звикайте, любі сусіди, до того, що поряд з вами процвітатиме сильна держава під назвою Україна.



Гимн "зрады" й "перемогы"

Четверть века страна делилась на сторонников Москвы и сторонников Киева.

Майдан и война все обнулили. Теперь страна делится на адептов "зрады" и "перемоги".

Мы привыкли к тому, что стакан сторонников "зрады" наполовину пуст. Что ожидания их грустны, а помыслы – печальны. Что в любой бочке меда им под силу разглядеть ложку дегтя. Что их лица и аккаунты выражают скорбь и пессимизм.

И наоборот: адепты "перемоги" неунывающи. В любой новости они могут разглядеть светлое будущее. А если новость грустна – оптимизм они черпают из самого факта ее публикации. Потому что это – маркер свободы слова и признак дискуссии.

И нам кажется, будто первый лагерь – пристанище пессимистов, а второй – оптимистов. В первом – эдакий коллективный "Ох", а во втором – не менее коллективный "Ах".

На самом деле все наоборот.

"Зрадофилы" – безудержные оптимисты.

Только оптимист может так неистово верить в страну и людей. Только он может считать, что победить в войне было реально еще вчера. А реформы закончить позавчера.

Только бесконечная вера в людей может заставлять его думать, что политики хуже обывателей. Что разруха – не преграда для процветания. Что в условиях вторжения и оккупации национальная валюта может не упасть по отношению к доллару.

"Зрадофил" – величайший гуманист. С его точки зрения, украинский народ – заложник элит. Которые, появившись из ниоткуда, уже четверть века держат людей в прозябании.

Адепт "зрады" убежден, что средняя температура по стране куда выше, чем "наверху". Он точно уверен, что Украину обманывают – а если бы не обманывали, она давно бы перещеголяла Израиль по степени эффективности.

На другом полюсе все строго наоборот.

Адепт "перемоги" – законченный пессимист.

Все последние четыре года он готовится к худшему. Развалу. Поражению. Дезинтеграции. В его картине мира отсутствие ужасного – это уже чудо. Каждый рассвет он встречает как онкобольной после химиотерапии.

У него не было иллюзий с самого начала. Он видел, по какому тонкому льду ходила страна.

Вопреки его ожиданиям, этот лед не проломился. Напротив – стал утолщаться.

Он помнит, как с "толкача" заводили армейскую машину. Как объявляли пораженчеством призыв закупать зимнюю форму для армии в 2014-м. Потому что всем казалось, что победа наступит примерно ко дню знаний.

Адепт "перемоги" не считает политиков исчадиями ада.

Он уверен, что они релевантны стране и людям. Тем самым, что вручили политикам мандаты и полномочия. Поэтому он глядит в соцопросы и не хочет досрочных выборов. Чтобы их хотеть – нужно верить в "мудрость народа". А он не верит.

"Зрадофилы" к годовщине Майдана пишут грустное. Они ждали яркого и светлого и любое промежуточное для них недостаточно. Они хотели выиграть "феррари", а получили "фиат".

Обманутые ожидания рождаются из завышенных ожиданий.

А адепты "перемоги" излучают осторожный оптимизм.

Они каждый день были готовы к краху – а он все никак не наступает. Этого достаточно, чтобы ценить то, чем обладаешь.

Особенно, если понимать, насколько реален шанс потерять все.

Мы просто запутались в отражениях.

Пессимизм "зрады" рождается из внутренних надежд.

Из переоценки людей и обстоятельств. Из иллюзий, что страна – взрослая, ответственная и сознательная. Что она не ездит по встречке и не бьет лампочки. Что виноват тот, кто получает взятку, а не тот, кто ее дает.

А оптимизм "перемоги" – следствие неверия. Неверия в "хэппи-энд" и "бога из машины". В то, что Давиды обречены побеждать Голиафов.

Потому что мир несправедлив – в нем побеждают те, у кого больше ресурсов и лучше организация. То и другое в Украине в дефиците.

Адепты "зрады" живут в мире Толкиена. Там все делится на белое и черное, а главная преграда – двуличный Саруман.

Адепты "перемоги" живут в мире Джорджа Мартина. Там, где залог победы – армия и экономика, стратегия и союзники. А этическая правота не означает, что тебя не прирежут в конце первого же сезона.

Потому что не нужно путать внутренних драконов с настоящими.

Павел Казарин, для УП


http://www.pravda.com.ua/articles/2017/12/8/7164831/


Избирательная законность

Домашний арест лол.

Нет, я, конечно, понимаю коварный план. Вот пред нами стоит Юрий Законность Луценко и опровергая любые домыслы о диктатуре цепляет Мише браслет на ногу, а не петлю на шею.

При том что при самом Мише таких людей как Миша закрывали дружной спайкой мвд/прокуратуры/судов под любым предлогом сходу и прямо в тюрьме ебали ножкой от стула в жопу, снимая веселенькие видео на телефоны(угадайте с полраза почему Миша не спешит в реформированную Грузию, где такие видео всплыли прям под выборы?).

Я понимаю, что легче закрыть глаза на то как Арсен Брсч пять раз «обосрался» и потом взять Мишу, когда от него сбегут все, взять без крови и волнений. Очень ценю в вас Юрий Витальевич эту государственную позицию.

Но.

Но у меня возникает претензия. Чувак которые на хз какое бабло собрал тусняк из вооруженного криминала, отморозков и объебосов по совокупности с прорывами через границу и звонками Курченко получает браслет.

Я за намного меньшее наверняка отъеду сходу, плюс за попытку меня выколупать из суда получу клеймо социально опасного и останусь без прав на залог, браслет и досрочное.

Хотелось бы заметить для мамкиных свидетелей диктатуры, что «избирательное правосудие» у нас в стране почему-то защищает именно «борцов с режимом» и прочих чуваков разносящих суды. Советую мамкиным борцам с диктатурой поблагодарить Юрия Витальевича за то, что политические противники(ну по-вашему мнению противники) получают не политические расправы(которые сами хотят и собираются творить), а звенящую законность(ну на доступном для нашей фемиды уровне законности конечно, ага). Хотя сомневаюсь, что меня кто-то послушает.

От себя же хотел заметить.

Юрий Витальевич. Это замечательно, что вы в принципиальном деле решили обеспечить законность для лидера людей которые два месяца обещают жечь, пиздить, вешать, казнить, арестовывать по спискам и по липовым доносам всех, кто не согласен с тем раком, что продуцируют прионы в их головах. Но со стороны это все выглядит не так.

А выглядит как вторая часть фразы- не уверен, не обгоняй. Не собираетесь их паковать - сдавайтесь нахуй всей коалицией и айда на перевыборы. Вы опять в тюрьму, Аваков в Италию, Филатов в Израиль. Ну а я на столбе повишу - хули от судьбы не уйти, а то от наших «народных протестов», чет дохуя несет «народными республиками».

Отречение соратников. Интересный симптом

Самое интересное в истории с Саакашвили - поведение его вчерашних политических соратников.

Если просто - они скипнули. Отстранились. Включая Егория. Мол, вот не надо смешивать наш антикоррупционный протест за ценности и принципы с личным бенефисом Саакашвили за его политическую карьеру. Похвально. Я некоторым из них это еще пару недель тому по-дружески советовал - кажется, поняли, что это неизбежно.

Формально это было сделано после выступления Луценко и обвинений в сотрудничестве с Курченко. Как мне кажется, ряд из них обоснованно полагает, что такое сотрудничество имело место быть. Но на самом деле - it was just a good excuse. Рано или поздно надо было разводить антикоррупционную тему и культ личности ее попутчика. В этом плане они, должно быть, благодарны Луценко - дал хороший официальный повод. Причем часть из бывших соратников явно надеются, что Саакашвили подвергнут жестким репрессиям - не для того, чтобы за него заступиться, а просто чтобы поднять общий градус накала и в нем уже продвигать свою повестку.

И теперь у нас интересная ситуация - особенно если учесть, что на днях Саакашвили успел разругаться с половиной журналистской тусовки и дать второй половине чисто инстинктивно понять все особенности его темперамента и отношения к критике. Возле него остались только люди, которым, в общем-то, наплевать, насколько правомочны обвинения. То есть небольшая, но очень, очень упоротая группа. И даже среди той слышно "да, он странный, но он против Пороха..." - то есть не столько любят нового вождя, сколько втайне надеются, что он за них свергнет злобного короля, из-за которого у них зубожіння, зрада и эректильная дисфункция.

Если честно, я не очень представляю, что со всем этим вообще можно сделать.