June 15th, 2018

БЕЗВІЗ І ЗРАДОФІЛИ

БЕЗВІЗ І ЗРАДОФІЛИ

В адептів секти "всьопропало" сьогодні траур - зразу дві значні дати і обидві пов'язані з чинною владою. По-перше 4 роки тому підрозділи МВС України викинули терористів ДиРи з Маріуполя. По-друге, сьогодні річниця безвізу.

І що ми маємо на сьогоднішній день?

Протягом року кордон України з ЄС перетнули 20,3 мільйони громадян (звісно, хтось - кілька разів). По біометричному паспорту проїхали 4,8 мільони осіб. Повністю всіма перевагами безвізу скористалися 555 тисяч громадян України. Відмовлено було лише 44 тис. громадян - 8% мандрівників. Зважте на те, що частина громадян продовжує їздити по візах отриманих у попередні роки - їм безвіз наразі неактуальний. За 2016 р. багаторазових віз до Європи було видано 817 000.

От так. "Зубожилий народ не зможе їздити, це зрада, безвіз потрібний лише для багатіїв..." Я нічого не забув зі звичних мантр зрадофілів?

Саме смішне - я знаю мінімум трьох зрадофілів, які безвізом уже користуються, і одного порохобота, який наразі не має навіть біометрики. Це - я сам. Так, не користуюся я безвізом - зайнятий по саму потилицю, на Донбас зараз їздити доводиться частіше ніж у Європу. Чому ж тоді я так радію безвізу?

Мій світогляд сформований не в останню чергу тому, що в юності я багато їздив - Дніпро, Харків, Донецьк, Одеса, Київ... Навіть Єкатеринбург, Казань і Москва. Спілкувався, їздив на реконструкторські ігри, їздив до друзів, з дівчатами зустрічався. Я міг собі це дозволити, бо гарно знав що таке електрички і автостоп, а коли ішлося про далекі дистанції - знав як і де заробити грошей. Мій світогляд Запоріжжям не обмежувався. Я бачив більше ніж пересічний запорожець, я знав як живуть там - у інших містах.

І от я дуже хочу дожити до тих часів, коли українська молодь буде так само їздити до Варшави, до Будапешта, до Бухареста, до Стокгольму. Коли Україна справді стане Європою. Коли ми з перших рук братимемо у них все краще, і не матимемо іллюзій з приводу їхніх проблем. І це буде.

Для Кремля це буде катастрофа. Для зрадофілів - так само.

Альтернатива

Вот здесь я пытался сформулировать условия, когда украинская оппозиция получит шансы.



Как следует из выше приведенного текста, для этого необходимо предложить некторую принципиально другую политику, чем та, которую ведет Порох. До сих пор ничего подобного у конкурентов Пороха не было. Они  просто собирались делать тоже что и Порох, но обещали делать лучше.

Но вот наблюдаетельный и инфомированный Карл Волох видит, что такая альтернатива сфомулирована. И она пугает своей привлекательностью


Ну что же, пазл сложился окончательно: Юля не случайно дистанцируется от армии и всего, что связано с войной с Россией - это сознательный вполне стратегический выбор. То есть, лить слезы по потерянным территориям - да, сочувствовать страданиям ставших жертвами войны украинцам - да, но ассоциироваться с нынешним порошенковско-турчиновским курсом на военное сопротивление агрессору - ни в коем случае, тем более - сжечь, как они, за собой мосты с Путиным.
В иной ситуации я бы даже обрадовался такой позиции. В конце концов, она расширяет переговорные опции Украины, даёт Путину возможность пойти на значительные послабления нашей стране (даже частичное урегулирование конфликта) без потери лица. Тем более, он не очень скрывает, что ждёт именно такого развития событий и не против поискать компромисс с новой властью - менее «запятнанной» жестким сопротивлением агрессору. Что, впрочем, не означает, что он готов выпустить Украину из своей сферы влияния. И если сейчас такого рода компромисс не возможен ни в верхнем политикуме, ни в обществе, то после выборов - кто знает.
Проблема в том, что в руках Путина находится ключ к моментальному рывку экономики Украины. Достаточно снять эмбарго с украинских товаров, чтобы они, вернувшись на свои традиционные рынки, добавили к нынешним трём процентам роста ВВП ещё столько же. А к такому оживлению тут же прибавятся и западные инвестиции, тем более, что проведённые в последние годы реформы почву для них хорошо разрыхлили и унавозили - просто толчка не хватает.
На фоне 10-процентного роста в течение нескольких лет здесь начнётся такое улучшение благосостояния, что народ позволит кудеснице Юле любые шалости - в том числе, постепенно и незаметно вернуть нас в колониальное стойло, из которого мы только что вырвались.
А это будет неизбежной платой за такой «мирный» путь развития страны.

Музей колабораціонізму

Є народи, які водять своїх школярів у Музей окупації. Для українців це також актуально. Але головним щепленням мав би стати Музей колабораціонізму.
З портретами тих гетьманів і старшин, які не знали, кому краще продатися - Варшаві чи Москві. З цитатами із «Тараса Бульби», що мали завоювати петербурзькі салони. З фотографіями тих керманичів і прихильників УНР, що після її поразки пішли служити більшовикам. З зображенням тих палких націоналістів, хто вірив - Українську Державустворить не український народ, а німецький Рейх. З Петровським і Чубарем, Любченком і Коротченком, Підгорним і Шелестом, Щербицьким і Ватченком. Ввечері - «В степах України» Корнійчука. Ранком - ті самі вірші українських радянських поетів, які раніше вивчали напам’ять у школах, щоб довести вторинність і гнучкість української поезії.
А в останьому залі - незалежність. Кучма. Янукович. Їхні міністри. Їхні родичі. Їхні виборці. Іхні московські друзі - від Бориса Миколайовича до Володимира Володимировича. І ті, хто прийшов у политику разом з ними, дякуючи їм - й продовжує вічний бій за булаву.
Можливо, відвідини такого музею зможуть пояснити іноземцю чому ми так шануємо тих, хто нас не зрадив. А нас - або наших нащадків, які відвідуватимуть цей музей - уберегти від вічного страху перед кожними новими виборами.