?

Log in

No account? Create an account

Медведчук
emiliozk

Доброго здоров’я, друзі. В дідуся немає сьогодні часу на огляд актуальних новин, прошу вибачення. Але ось недавно чистив комп і натрапив на давно колись – а точніше минулої весни - написаний текст інтерв’ю, про яке діда просило одне з українських видань. Тема інтерв’ю – лідер “Українського вибору” пан Медведчук, бо тоді це було гостро актуально. Пригадуєте, його якраз звинувачували в організації злочинної авантюри “Савченко-Рубан”, котрих перед тим заарештували. І українські видання цікавилися думкою різних людей, у тому числі й блогерів.

Дідусь чемно відповів тоді на всі запитання журналіста, але безбожно порушив дедлайн і вислав текст запізно, коли журнал вже був зверстаний та поданий до друку. Тому інтерв’ю і не з’явилося, а сам я успішно про цей текст забув.

Тепер же, коли пан Медведчук вигулькнув на білоруських теренах і, як деякі подейкують, що вигулькнув не просто так, а в контексті гіпотетичного аншлюсу Білорусі, я і згадав про те неопубліковане інтерв’ю. Не знаю для чого Лукашенкові, якому зараз явно не до України, приймати Медведчука на вищому рівні й не беруся стверджувати, як натякають деякі, що він емісар Путіна для владнання делікатних питань підготовки до аншлюсу. Але якщо це раптом так, то спішу білоруських друзів заспокоїти – етот парень провалить все. До того ж зробить це епічно та надійно. Хоча й мороки завдасть чимало.

Ну й користуючись нагодою, розміщую це ніде не публіковане інтерв’ю хоча б у своєму блозі. Бо чого добру пропадать. І раптом комусь буде цікаво.

Тільки нагадую – писалося це майже рік тому, у березні 2018 року.

****************

1) Яка роль Віктора Медведчука у теперішній гібридній війні між Росією і Україною?

Віктор Медведчук – штатний лиходій української політичної сцени, який багато років поспіль посилено вдає, що стоїть за більшістю залаштункових процесів української політики. Секрет його політичної плавучості простий і полягає в умінні створити в Путіна ілюзію своєї впливовості в Україні, а в Україні – враження здатності вирішувати будь-які питання в Москві. Проте якщо керуватися не чутками (часто інспірованими ним самим), а реальними фактами, то ми прийдемо до висновку, що справжні можливості Медведчука значно скромніші. Його вплив і в Україні давно вже доволі мізерний, а крім того, є ознаки, що з деяких пір розчарувався у своєму кумові й Путін.

Сам лідер “Українського вибору”, однак, усіляко підтримує міфи про свою впливовість та щиро радіє коли бачить, як його постать демонізується. Подібне марнославство колись неодмінно зіграє з ним злий жарт, бо в майбутньому ми, вірогідно, довідаємося із мемуарів нинішніх політиків (як українських, так і російських), що саме Медведчук стояв коло витоків гібридної війни та був чи не головним її натхненником. І що саме він начебто підбив емоційно неврівноваженого Путіна до анексії Криму та на створення Новоросії. Фігура Медведчука напрочуд ідеально пристосована для навішування усіх собак.

Думаю, однак, що така оцінка ролі Медведчука також буде деяким перебільшенням, адже Путіну для того, аби робити злочинні дурниці порадники не дуже потрібні. Проте не виключено, що Медведчук справді був одним із генераторів деяких ключових ідей, які призвели до гібридної війни, і які були апробовані в її ході. Апробовані без великого, однак, успіху.

Та обставина, що плани Кремля в Україні послідовно провалюються, опосередковано може свідчити якраз про їх авторство (або співавторство) саме Віктора Медведчука. Бо довести будь-яку ідею спочатку до абсурду, а потім і до повного фіаско – це його фірмовий почерк. Адже усі без виключення політичні проекти, за які коли-небудь брався Медведчук, незмінно завершувалися грандіозними провалами, а сам він ставав об’єктом ненависті не лише політичних противників, але й власних соратників. Не випадково характеризуючи лідера “Українського вибору” політичні оглядачі люблять наводити аналогію з царем Мідасом. Вірніше – анти-Мідасом, зважаючи, що все, до чого дотягуються руки Медведчука неодмінно перетворюється на субстанцію, котра погано пахне.

Не виключено, що й провал операції “русская весна” значною мірою персональна “заслуга” Віктора Медведчука. Який фатальним для Кремля чином переоцінив ступінь проросійських настроїв в Україні, у які й сам щиро вірить, ще й переконав у них свого московського кума. І таким чином опосередковано підштовхнув емоційно перезбудженого Майданом Путіна на агресивні дії щодо України. Отже, якщо Медведчук колись сяде на лаву підсудних, то участь у розв’язуванні агресивної війни проти України цілком справедливо буде одним із центральних пунктів висунутих проти нього звинувачень.

2) На чиєму боці він — Росії, України? Більшою мірою Росії, а меншою мірою — України? Навпаки? Дбає винятково про власні інтереси?

Медведчук однозначно на боці Росії, тут не може бути жодних сумнівів. Україна в його очах лише органічна частина “русского міра”, хоча й дещо своєрідна. Тому й заслуговує на власне самоуправління під керівництвом лояльного Москві наказного гетьмана. Вірогідно, обережні натяки на деяку окремішність України і спонукали якось Путіна добродушно охарактеризувати Медведчука, як “українського націоналіста”. Бо в очах самого Путіна українці, білоруси та росіяни – один народ і будь-які розмови про самобутність є крамольними й націоналістичними.

3) У чому щодо Медведчука є інтерес Кремля, а в чому — Києва? Які особисті плани Медведчука?

Про особисті плани Медведчука доречно спитати у нього самого, проте він навряд чи зізнається нам, що давно мріє про роль наказного гетьмана України. Мрія ця, щоправда, із розряду фантастичних – з приблизно таким же успіхом Медведчук може претендувати на золоту медаль на світовому чемпіонаті зі спортивної гімнастики серед юніорок. І вік не той, і стать не та, та й особливою гнучкістю при виконанні обов’язкової та довільної програм Медведчук ніколи не відрізнявся.

Путін протягом багатьох років високо цінував Медведчука, щиро вважаючи його не лише знаючим експертом з внутрішньоукраїнських питань, але й авторитетним в Україні політичним діячем промосковської орієнтації. Якого він в ідеалі радо бачив би навіть президентом України. І в політичній лояльності та особистій відданості такого “президента” не сумнівався б. Після провалу, однак, “русской весни”, а головне – після ряду невдач по дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні, увага Путіна до рекомендацій Медведчука стала помітно стриманішою. А особисте ставлення явно прохолоднішим.

Медведчуку, однак, поки ще вдається зберігати в очах Кремля свою цінність, але здебільшого в силу загальної безвиході, у якій опинилося керівництво РФ в українському питанні. Не без старань того ж таки Медведчука, який зробив усе можливе, щоб у Володимира Путіна не було в Україні інших фігур, які могли би похвалитися хоча б ілюзією впливовості. Тому президент РФ іноді, хоч і вкрай неохоче, все ж таки йде назустріч проханням Медведчука посприяти, наприклад, обміну полоненими. Але в цілому звільнення полонених відбувається дуже повільно, і навряд чи сам Медведчук його гальмує. Вірогідно, його впливу на рішення, які приймає Путін, зараз уже вистачає далеко не завжди.

Щодо офіційного Києва, то одна з причин зацікавленості у такій постаті, як Медведчук, найвірогідніше криється у простому й цинічному розрахунку, що завжди корисно мати під своїм наглядом “реєстрового запроданця”, котрий в силу своїх специфічних рис гарантовано провалить усі ворожі Україні наміри та плани. Ще й до того ж не допустить появи на цьому полі інших гравців, своєчасно і надійно дискредитувавши в очах Путіна будь-кого із своїх можливих конкурентів. Бо що-що, а дискредитувати когось, чи поламати чиїсь плани, Медведчук таки здатний, а більшого від нього Києву й не потрібно. Принаймні поки що.

4) Чому президент Порошенко призначив його одним із представників України у так званому “Мінському переговорному процесі”?

Моє особисте враження, що ідея такого призначення навряд чи належала особисто Порошенкові. Найвірогідніше, то була частина якоїсь широкої неофіційної пакетної угоди, яка погоджувалася паралельно з узгодженням мінського протоколу. Адже не забуваймо, що кандидатуру Медведчука до складу мінської групи назвала канцлер ФРН Ангела Меркель.

Щоправда, призначення Медведчука в мінську переговорну групу, незважаючи на вкрай негативну реакцію української громадськості, не виглядало тоді чимось нелогічним. Адже його головною задачею було сприяння якнайшвидшому обміну полоненими – а кому, як не куму Путіна доручати подібні питання?

Цікавішим є інше – навіщо було самому Медведчукові братися за таку роботу і офіційно входити у ту переговорну групу? Невже він настільки щиро перейнявся долею полонених, що втративши сон і апетит вирішив усе покинути та прийти бранцям на допомогу? Навряд чи. Більше скидається на те, що у 2014 році Медведчук шукав зручний для себе трамплін для красивого повернення у вищі сфери української політики. Мінська переговорна група виглядала в цьому сенсі багатообіцяюче і він напевно щиро розраховував, що звільнення полонених покращить в очах українців і його політичне реноме. Що дозволить у подальшому його політичній силі успішно виступити й на парламентських виборах, а йому самому навіть поборотися за посаду президента України. Зараз, коли надворі весна 2018-го, подібні плани виглядають сміхотворними, але пригадаймо атмосферу другої половини 2014 року. Коли Медведчук був цілком певен, що Путіну так чи інакше вдасться дожати ситуацію в Україні, взяти її під свій контроль і тому лідер “Українського вибору” вже починав заздалегідь планувати своє тріумфальне повернення в українську політику. Слава визволителя полонених була би в такому разі далеко не зайвою.

Реальне життя, однак, внесло у ті плани свої безжальні корективи і Мінський процес був Києвом майже одразу десь грубо, а десь віртуозно заблокований. Та при сприянні західних держав швидко перетворився для Росії на надійну санкційну пастку. І, як наслідок, обмін полоненими, замість гарантованого джерела покращення політичного іміджу, виродився у затяжний і сповнений скандалами процес, вигодонабувачем якого Медведчук так і не став. Він радше став його заручником, на якого Банковій так зручно переводити стрілки, коли лунають звинувачення в недостатньо активній роботі по звільненню українських полонених.

Проте участь Медведчука в мінській переговорній групі у якості представника України від самого початку була і залишається приводом для різких критичних випадів особисто проти Порошенка. І з часом вони стають дедалі гострішими, бо постать Медведчука напрочуд зручна для звинувачень у підкилимових зносинах Порошенка з Путіним. Підозри в яких здатні остаточно добити й без того скромні рейтинги діючого президента.

5) Чи не час звільнити Медведчука від такого обов”язку? За яких умов Порошенко готовий буде зробити таке?

Політичне партнерство з Медведчуком не зробило щасливим ще жодного політика в Україні. Та й не лише в Україні – Путіна у певному розумінні також можна вважати жертвою Медведчука. Загалом, протягом останніх двох десятиліть виросло вже ціле кладовище політичних трупів, які колись необачно пішли з Медведчуком на зближення, а потім гірко про це шкодували. Токсичність цього діяча безперечно добра відома й Порошенкові, котрий на політичного самогубця не дуже схожий. Тому призначаючи такого представника у Мінську групу Петро Порошенко мав керуватися дуже серйозними резонами. І, повторюся, навряд чи то була його власна ідея. А значить і для звільнення Медведчука із займаної ним позиції особистого рішення Порошенка також навряд чи достатньо.

Проте на Банковій бажання позбутися дискредитуючої Порошенка фігури лідера “Українського вибору” зараз особливо відчутне, про що свідчать і прямі звинувачення на його адресу з боку генпрокурора Юрія Луценка. Днями генпрокурор в одному з виступів зробив припущення, що очолюваний Медведчуком “Український вибір” і був “мозковим центром” планованого державного перевороту, у підготовці якого підозрюються Савченко та Рубан. Взагалі-то це дуже схоже на правду, а те як недолуго той “переворот” готувався також підштовхує до думки, що за ним міг стояти якраз Медведчук. Епічно провалити якийсь авантюрний задум – це цілком у його стилі. Але для того, щоб порушити проти Медведчука кримінальну справу, вивести його зі складу мінської групи та ув’язнити, простих здогадів і припущень недостатньо. Необхідно мати в своєму розпорядженні неспростовні і добре задокументовані факти. Чи мають їх Порошенко й Луценко нам наразі невідомо.

Але навіть якщо такі докази є, далеко не факт, що Медведчук буде негайно заарештований. Питання про його арешт – це рівняння з дуже багатьма невідомими. Бо не виключено, що поява Медведчука в Мінській групі дійсно була частиною неофіційної пакетної угоди, сторонами якої виступили не лише Україна та РФ, але й Франція та Німеччина. Тоді вона цілком очевидно була погоджена також і з США. Якщо це справді так, то необхідно чітко розуміти усі ризики від гіпотетичного арешту Медведчука . Чи не вплине він на увесь комплекс мінських домовленостей? Завдяки яким, нагадаю, тримається майже вся система спрямованих проти РФ міжнародних санкцій.

Невідомо також як далеко може зайти у випадку арешту Медведчука Путін. Який без сумніву сприйме це як особисту образу. Тобто Банковій, перед тим як наважитися на ув’язнення Медведчука варто дуже добре подумати про усі можливі наслідки такого кроку.

Таким чином, прогнозувати шанси на реальний арешт Медведчука можна лише володіючи великою кількістю достовірної інсайдерської інформації, якої в нашому розпорядженні звичайно ж нема. Ми чуємо лише звинувачення, які лунають із вуст наближених до президента Порошенка вищих посадовців. Але така гучна риторика більше скидається не стільки на підготовку до реального арешту, скільки на спроби примусити Медведчука добровільно забратися з України. Такий варіант, очевидно, влаштував би Банкову якнайкраще.

Сам Медведчук у вірогідність свого арешту явно не вірить, тому й причин тікати з України не бачить. І не збирається робити Порошенкові подібний щедрий подарунок. Навпаки – він проявляє готовність судитися з Луценком, а водночас серйозно активізувався на ниві звільнення полонених. І ми чуємо про підготовку до нового раунду обміну полоненими. Значить Медведчукові таки припекло, якщо він змушений знову доводити свою потрібність у мінській групі. У будь-якому разі, якщо в результаті “наїздів” Луценка на Медведчука в Україну повернеться чергова партія полонених, то це буде чудовим результатом. Чи не слід повторювати такі “наїзди” частіше?

6) За нової влади в Україні Медведчука можуть ув”язнити? За яких умов? За що?

У нових умовах, які настануть після смерті Путіна (байдуже – фізичної чи політичної), в Медведчука на політичне виживання не буде жодних шансів. Тоді його арешт і притягнення до відповідальності будуть вже питаннями чисто технічними і залежатимуть від його прудкості – встигне втекти чи ні. І ніхто за нього не заступиться, бо справжніх друзів протягом свого життя Медведчук так і не зажив. Зате лютих ворогів нажив собі чимало.


Украінським морякам аплодують в суді у Москві
emiliozk

Лаврский черт
emiliozk

Про Петю, также известного как Чернобыльский Лебедь, также ошибочно известного как "митрополит Павел, наместник Киево-Печерской Лавры", я таки не сдержусь.

Это существо - причина примерно трех четвертей ВСЕХ стереотипов украинцев о плохих священниках.

Я не шучу.

В 75% случаев если человек вещает о том, что "все попы жирные бизнесмены, крадут, бухают, скандалят, на дорогих тачках ездят, памятники культуры вандалят" - если внимательно его расспросить и докопаться до того, в каком новостном сюжете он это видел и про какого попа там конкретно речь, упрешься в Лебедя. Он, правда, не поп, а епископ, но это еще кошмарнее.

Про то, что он хвастается проклятиями людей, от которых те якобы помирают, все, кто в теме, знают много лет. Легенды о образе жизни слышали и те, кто не пытался быть в теме.

Про "артели".
Про молоденьких послушников.
Про "Янукович - наш Христос".
Про поход в Киевсовет то от регионалов, то от КПУ.
Про день рождения со звездами радио "Шансон".
Про рассказ погорельцам "благословляю идти в посольство США".
Про попытки выгнать из Лавры больницу с аргументацией в духе "спидозным грешникам не место в святом месте".
Про чудесным образом обвалившиеся ворота Лавры - как раз в тот момент, когда в них перестал пролезать новый внедорожник.
Про пропадающие иконы.
Про стычки с журналистами.
Про "казачков" в охране.
Про Стрелкова-Гиркина в Лавре и лаврского пономаря "Ромашку", бывшего его правой рукой, пока не добрались наши снайперы.

Опять-таки, скандальных историй о Лебеде чуть ли не больше, чем о всех остальных, вместе взятых.

Это еще всех в этом его интервью про "смертельные проклятия" триггернуло то, что он искренне убежден - и гордится - что проклятиями убивает людей. А меня триггернуло, что он гордится тем, что в присутствии Блаженнейшего Владимира, фактически, его посылал. Учитывая, что он с подельниками устраивал, когда Блаженнейший умирал, у меня вообще закралось подозрение, кого именно он под "один человек умер" имел в виду. Может, и нет - но да, он тщательно старался свести своего предстоятеля в могилу. Нежелание последнего умирать явно путало ему и еще группе товарищей карты.

В принципе, Лебедь хорош только как типаж. Как живое воплощение того, каким чудовищем может быть епископ, если в церкви нелады. Даже Лука Удищев из Запорожья, мистер "не отпою младенца Киевского патриархата", на его фоне похож на лицо духовного звания.

Я поверю, что в церкви все хорошо, когда этого персонажа из Лавры (Лавры! Это существо - "наместник" такой святыни!) вынесут.

Я поверю, что все хорошо в стране, когда оно сядет.


Эль-Мюрид скоро в Москве на Майдан позовет
emiliozk
Интересно, зачем Кремль это делает? Ну хоть какая-то логика должна быть! Я, вообще, впервые встречаю подобное явление: чтобы выдавали своих публичных сторонников своим лютым врагам. Причем сторонников именно в вопросе конфликта с врагами. Можно предположить, что Кремль таким образом, хочет мобилизовать население Лугандона на противостояние Украине. Дескать, идите там защищайте себя сами, а не бегите в РФ. Живой щит формирует. Эта логика заградотрядов, конечно, в стиле кремлевских правителей. Но, по-моему, она приведет к ровно противоположному результату.

Ну

Компромисс
emiliozk

Значит такая история.

Приходит Зеленский (З) домой, а там мужик(М) какой-то. Диалог.
З - Ты кто?
М - Я теперь тут жить буду, с женой твоей спать и детей твоих воспитывать.
З - Нет. -говорит Зеленский- давай я перед тобой на колени стану, а ты уходи.
М - Нет.
З - Тогда давай так, ты хочешь с женой моей спать и детей воспитывать, а я хочу чтобы ты ушёл. Правда где-то по середине. Ты спи с женой, а детей буду я воспитывать.
М - Хорошо.

И зажили они счастливо.
Такая вот история.


Как "Немецкая волна" превратилась в "Кремлевскую волну"
emiliozk

«ДОЙЧЕ ВЕЛЛЕ»: НА КРЕМЛЕВСКОЙ ВОЛНЕ В ГИБРИДНОЙ ВОЙНЕ

Вы знаете, что я стараюсь следить за российской пропагандой, в т.ч. в западных СМИ, в любых ее проявлениях. Неделю назад я опубликовал на своей странице скриншоты откровенно антиукраинской, прокремлевской статьи, размещенной на сайте DW («Немецкая Волна»). Опубликую снова, повторив пост пост, но теперь уже с продолжением.

«Русская служба «Дойче Велле» (DW) полностью лежит под Кремлём, обслуживает интересы Путина, как проверенная путана. Для разбирающихся в СМИ это давно не новость, просто не перестает удивлять, как вообще такое возможно. Года полтора назад они выгнали из числа колумнистов Игорь Эйдман — брата Бориса Немцова. За то, что слишком честно критиковал путинскую Россию. В этом (государственном!) СМИ Германии, рассчитанном на русскоязычную публику во всем мире, критиковать Россию нельзя. Государство Германия такого не разрешает. А вот работать на пропаганду Путина — можно и нужно. Они настолько расслабились, что уже совсем не стесняются. Я поздравляю налогоплательщиков бывшего рейха — они теперь содержат геббельсовскую пропаганду нынешнего. Помогают Путину захватывать и разваливать ЕС, вести гибридную войну с Украиной. Ведь Путин пока не Гитлер, до мировой войны у его прислуги есть ещё время подзаработать. Путина даже диктатором на DW запрещено называть. Невероятная свобода слова».

А вот продолжение — информация об авторе публикации, который оказался бывшим редактором Русской службы DW. Ее прислал мне один журналист из Германии, ранее имевший отношение к DW, который попросил не называть его имени. Это его право. Впрочем, ничего тайного тут нет, просто факты, говорящие сами за себя. Прочитайте.

«Журналист Миодраг Шорич заступил на должность главы русской службы «Дойче Велле» («Немецкая Волна») в 1995 году. До этого его место занимал убежденный антикоммунист Кирш, у которого работали русские антисоветчики старой закалки с правильными и здоровыми взглядами. Правда, профессиональных журналистов среди них было немного. Получив должность, рожденный в Германии славянин (серб) Шорич «в духе нового мЫшления», постперестройки и дружбы с со «свободной новой» Россией, взялся за кадровое обновление редакции. Реформация выражалась в массовом приеме на работу потомственных зарубежных корреспондентов советских СМИ в ФРГ. Свою кадровую политику Шорич мотивировал высоким профессионализмом новых сотрудников на фоне старых антисоветчиков и знанием как немецкого, так и современного русского языков. Тот факт, что сотрудники советской прессы, как правило, по совместительству работали на ЧК-КГБ-ФСБ, во внимание не принимался. Хотя не знать этого господин Шорич не мог, поскольку ранее, будучи студентом-славистом, учился в СССР (тоже интересный факт в биографии). О его образовании и начале трудового пути в журналистике говорится в англоязычном пресс-релизе «Немецкой волны: „He studied Slavic, political science and German literature at universities in Cologne, Kiev, Moscow and Munich. After finishing a traineeship at Deutsche Welle in 1989, he worked in radio covering politics and business before moving on to become the program adviser to the Director General in 1993 and Head of the Russian Service in 1995. Three years later he took over as Head of the Central and Eastern Europe Service“.

С 2009 года Шорич трудится начальником бюро DW в Вашингтоне. Его давним приятелем Шорича является работающий под крышей «Газпрома» путинолиз-политолог Александр Рар, с которым они вместе учились. В бытность главной русской службы «НВ» Шорич постоянно предоставлял Рару возможность подрабатывать у него на комментах. По сути, это сотрудничество и сделало Александра известным в пространстве политической прессы «русского мира» на международном пропагандистском фронте».

По-моему, довольно ясный портрет. А целостную картину информполитики «НВ», кроме изгнания из колумнистов за резкую критику Кремля известного паьлициста, политбеженца из России Игоря Эйдмана (после этого текста, который DW отказалась публиковать: http://www.kasparov.ru/material.php?id=583D5B061DCA6), дорисовывает тот факт, что, кроме публикации прокремлевской колонки Шорича на странице Русской службы «НВ», руководство государственной компании ФРГ разместило ее еще и на главной странице — для всей немецкой аудитории. (Ниже — ссылка). Что ж, германские власти и налогоплательщики, вы платите за пропаганду Путину не только по-русски, но и по-немецки. Отлично. Помогайте России дальше. Но не удивляйтесь потом.

https://www.dw.com/…/kommentar-der-missgriff-de…/a-47017544…

ДОПОЛНЕНИЕ от Игорь Эйдман, которое в гипотезе о зависимости DW от Кремля ставит всё на свои места.

«Судя по этой статье, мои тексты на DW бесили путиноидов:https://mediarepost.ru/…/71721-eydman-vsplyl-na-nemeckoy-vo…

Кстати, ее оригинал пропал почему-то из Сети после того, как они добились своего. Как-то все это не случайно».


Соседи
emiliozk
Январь 2019 года, между Рождеством и Крещением все российские медиа забиты обсуждение возможного "аншлюса" Беларуси. У каждого забора люди - т.е. эксперты, депутаты - обсуждают это просто как возможность, с совершенно серьезными лицами. Это происходит в стране, где при жизни моей матери, политическое руководство вместе с гитлеровцами уничтожило Польшу, а уже при моей жизни военной операцией подавило суверенитет Чехии, а затем еще 30 лет практически открыто опиралось на доктрину "ограниченного суверенитета". Мне было 30 лет, когда все это кончилось... Казалось, что не только это "политическое руководство", но даже и сама страна, которая так жила - все это исчезло в политической карты мира. Сам этот "способ мышления" о соседних народах. Казалось, что это никогда не вернется - не будет ни аннексий, ни пренебрежительного отношения к соседним народам, ни имперского интеллектуального высокомерия и даже сама возможность думать так вслух сделается невозможной...
Но это не просто стало возможным. Это стало "у каждого забора". Новостные службы звонят каждому из нас с предложением обсудить вопрос о том, насколько просто осуществить уничтожение суверенитета соседней страны... Прошло всего 30 лет.....