March 8th, 2019

Порохофобия, как постсоветский синдром

Время от времени сталкиваюсь с людьми, которые говорят, что они ни при каких обстоятельствах не будут голосовать за Порошенко. Твердо и убежденно говорят. Но когда их просишь объяснить свою позицию, звучат беспомощные обрывки где-то услышанной информации   (липецкая фабрика, офшорный вор, АТО за два дня, коррупция, развалил экономику, наживается на войне, тарифный геноцид и т.д.).. Когда начинаю опровергать эти обвинения, вижу, что эти люди не способны их отстаивать,  Они не знакомы с вопросом и просто повторяют то, что услышали краем уха, не вникая в существо. Создается определенное впечатление, что резко отрицательное отношение к Пороху. имеет иррациональный, подсознательный характер. А излагаемые , якобы рациональные, обоснования  некритически  фрагментарно выдергиваются носителями этих ощущений из потока информации для создания у самих себя иллюзии продуманной позиции.

С чем же связана эта иррациональная нелюбовь к Порошенко? Представляется, что причиной является набор советских шаблонов, прочно укоренившихся в подсознании многих людей, несмотря на то, что они декларируют прямо противоположные принципы. Рассмотрим одельные  составляющиие этого синдрома

Отношение к любой власти, как к тоталитарной
То есть, люди, конечно, понимают, что власть они сами выбирают и она все время меняется. Но инерция тоталитарной традиции сосуществует в подсознании с этим пониманием.  Отсутвие репрессий,  свобода слова приводят к том, что эта ненависть к власти выплескивается публично. Появляется много героических критиков власти, которые в тоталитарных условиях помалкивали бы.

Эта же инерция отношения к власти проявляется в позиции социальной группы, которая называет себя интеллигенцией. Здесь целый кодекс чести, презрение к власти и к тем, кто на ее стороне. Интересно, что при тоталитаризме почти вся эта социальная группа, исключая единицы смельчаков, полностью "ложится" под власть. А в условиях свободы, они вот такие гордые и неподкупные... Особенно, когда не подкупают....

Марксистско-ленинская этика
В подсознание многих укоренилось отношение к бизнесменам как к ворам.  Собственно, существо экономической теории Маркса, теория прибавочной стоимости,  именно к этому и сводится. Практика советской власти, уголовно прнеследовашей любое занятие бизнессом в течение 3х поколений, закрепила это в головах. Особо успешных бизнесменов советская власть расстреливала,
этим самым приравнивая их к убийцам. Миллиардер Порох, конечно, исчадие ада в  рамках такого отношения, впитанного с молоком матери.

Воспрятие войны у ряда людей также сугубо марксиско-ленинское: войны организуют капиталисты (олигархи), чтобы на них наживаться. Знаменитое "главный враг не  Кремле, а на Банковой" -это совремнный клон ленинского призыва  "добиваться поражение своего правительства" в Первой Мировой Войне.

Вера в революционный миф
От всей советской пропагандиской тресотни у людей осталась в головах следующая схема исторического процесса: народ плохо живет- он делает революцию.- начинает жить хорошо. Эта схема прикладывается к майданной и пост- майданной Украине. Пороха рассматривают, как человека, приведенного к власти революцией, типа Ленина. Хотя это, конечно, бред. Порох победил на выборах, а не был посажен в кресло революцией. Отсутствие немедленного резкого  улучшения жизни, и даже ее, поначалу, ухудшение, связанное с войной, относят насчет злой воли Пороха, его контреволюционной природе.

Интересно, что подобоное видение встекчается у людей, которые вам замачательно расскажут об ужасах большевистской революции. Но в подсознании у них, парадоксальным образом,  все равно сидит вера в благо, которое неизбежно должна нести революция..

Патернализм, инфантилизм и иждивенчество
Надежда на заботу власти о себе. Требование этой заботы. Поиск причин своих неудач не в себе, а вовне. Особенно яркие персонажи видят причины своих неудач в своей высокой нравственности. Соответственно, чужой успех в их представлении- плод безнравственности. Суперуспешный Порох (миллиардер+Президент) злодей по определению

Малоросийство
Это не только постсоветский, но и постимперский элемент менталитета. Люди подсознательно рассматривают Москву, как источник главных смыслов и главный в мире интеллектуальный центр. Причем, это забавно уживается с русофобией.  Носитель этого комплекса вас строго отчитает за похвалу сборной РФ по футболу, но через 5 минут приведет авторитетное мнение какого-то московского проходимца эксперта о глупой экономической политике Порошенко. И видно, что он искренне и
несокрушимо верит этому мнению.

Описанный выше совковый синдром изживается нашим обществом. То, насколько этот процесс успешен, станет ясно 31 марта

Юлин цирк

Олена Монова

Карл у Клары украл кораллы, а Юля у Юры… дальше не придумала, потому что смеялась.

Как все хорошо знают™, Юлию Владимировну очень нервирует присутствие в списке кандидатов на пост Президента Украины депутата Юрия Тимошенко. В принципе, меня бы тоже такое вкурвило, ибо как не беситься, когда весь расчет на волохатых шапок летит кобыле в трещину. Волохатые шапки, конечно, очень преданные и податливые, шо пластилин в горячих пальцах, но при этом підсліпуваті, трохи недобачають, и вполне могут в двух Тимошенко заблукать, чем очень сильно наломают Юлии Владимировне электоральную картину и вообще все мечты о троне.

Сначала Юлия Владимировна громко гневалась, требовала выпиздить второго Тимошенко из кандидатника с позором и без трудового пособия, но на этом поприще потерпела фиаско. И решила тогда, что остается последний аргумент — гроші, вернее, предпоследний, бо последний это лопатой по темени. Неудобного Юрия Тимошенко велено было подкупить. Дать пять миллионов гривен. В принципе, очень рискованная комбинация, ибо за пять миллионов могли бы появиться еще два Тимошенко, каждый по 2,5 ляма президентского залога. Ах да, залоги уже не принимают, а жаль, такой нарядный вариант.

Но я отвлеклась.

Это еще не самое смешное. Самое смешное, что своими эмиссарами trueТимошенко выбрала … Валерия Дубиля и Тараса Костанчука. Да, того самого Дубиля, который уже по самое не балуйся вмазан в скандал с финансовой пирамидой «Батькивщины», и того самого Костанчука, который по то же самое место вмазан в Наливайченко.

При помощи двух этих благородных донов Юрию Тимошенко была предложена взятка. Условие — он снимает свою кандидатуру с выборов. Кстати, здесь интересная деталь: о том, что он намерен принять участие в предстоящих президентских выборах, Юрий Тимошенко публично заявлял еще в конце 2016 года. По его словам, все равно достойной кандидатуры не найдется. Пацан сказал — пацан сделал.

На сегодняшнем брифинге Генпрокурор Юрий Луценко зачитал предложение Костанчука, переданное помощнику Юрия Тимошенко:

"Мое предложение для Юры. Первое: выходит чистым из ситуации, становится героем для народа, что не пошел на поводу у власти, не дал себя использовать, не продался Пороху. Становится известным публичным лицом, мы помогаем с раскруткой в СМИ. Второе: становится одним из лидеров Партии защитников Украины, начинает работать на будущие выборы Верховной Рады. На следующие президентские - уже кандидат от партии. Третье: закрывают уголовные дела и по тебе, и по нему. Четвертое: появляется финансирование работы и политической деятельности — 10 млн только на этот год".

"Вариант, если он остается на выборах: для народа Юра предатель, который работает на Пороха, продал свою фамилию за какие-то деньги. Второе: абсолютное забвение после выборов, никому больше не будет интересен, таких не любят. Третье: уголовные преследования от МВД по членам комиссии, которые будут заниматься кражей бюллетеней, за финансирование, за все, что придумают. Четвертое: обливание грязью в СМИ от оппонентов Пороха. Пятое: останется в истории как человек, который удачно использовал свою фамилию".

Но и это еще не самое смешное. Когда Костанчука крепенько взяли за жопу на горячем и предъявили ему его же переписку с Валерием Дубилем, которая тянет не только на подкуп, но и на шантаж в довесок, то в ответ услышали дивную версию о том, что благородные доны просто хотели одолжить Тимошенко (который Юрий) денег. Чтобы ни в чем себе не отказывал и жил долго и счастливо. Но что-то пошло не так.

Теперь дело за ГПУ с тачкой доказательств и за Верховной Радой. Где депутаты разных фракций послушают голос Дубиля, почитают SMS с его телефона и тогда решат, снимать с него трусы, ой, неприкосновенность, или пусть пока донашивает.

До выборов осталось 24 дня. Ой, уже почти 23.

Глупая австрийская курица

Меня потрясает святая простота главы австрийского МИДа Карин Кнайсль,назвавшей запрет на въезд корреспонденту ORF Кристиану Вершютцу в Украину "несовместимым с фундаментальными европейскими ценностями". Одной из действительно фундаментальных ценностей европейской цивилизации является равенство всех граждан - вне зависимости, слесарь он, политик, или журналист - перед законом. Что б там ни писал в своих статьях Кристиан Вершютц об Украине (я вот считаю, что комментарии наших депутатов и силовиков по поводу содержания его статей как аргумент в пользу запрета на въезд совершенно неуместны), факт неоднократного незаконного пересечения им границы Украины игнорировать невозможно. Даже если сам Путин всего несколько месяцев назад был почетным гостем на твоей свадьбе, это же не отменяет зрение и слух? Кристиан Вершютц вполне осознанно - как журналист он не мог отдавать себе отчет в незаконном характере своих действий и последствиях, которые они за собой влекут - нарушил законы Украины. И запрет на въезд в Украину как наказание за это правонарушение ничуть не строже неизбежных последствий, в случае, если бы на территорию ЕС незаконно контрабандными тропами, или в лодке с африканскими беженцами, проник, скажем, украинский журналист. Кристиан Вершютц и дальше сможет заниматься своим любимым делом - не сомневаюсь, запрет на въезд в Украину ни в малейшей степени не помешает ему освещать украинские выборы. Ведь подписывать своим именем присылаемые из Москвы тексты в Вене ему будет даже проще, чем в Киеве. И гораздо комфортнее. И, не сомневаюсь, по приглашению из Кремля, он еще не раз побывает на оккупированном Донбассе, и в оккупированном Крыму. Ведь мы пока не в силах запретить ему и дальше грызть этот кактус... Все-таки, когда Карин Кнайсль и Кристиан Вершютц говорят о "европейских ценностях", пахнет кремлевской уборной, а не Европой. Глядя на эту парочку, я бы все-таки в определение европейских ценностей, что свобода слова не означает свободу от совести из соображений гигиены дописал. Ну да что я со своими советами, им в Евросоюзе видней.

Головна риса Гриценка-це якась безглузда скандальність

"тому розмови про "велику війну" - це лише спосіб маніпулювання і залякування людей владою" (запічний полковник Гриценко).
в мене тільки питання виникає: а навіщо владі, читай Порошенку - це робити? ну, от який сенс?
раніше ваше горласте політиканське шобло верещало, що поширення інформації про війська Мордору на наших кордонах - це спроба скасувати вибори через військовий стан.
ну, а зараз-то вибори в самому, так би мовити, угарі. ніхто їх не скасує. і у Пороха хороші шанси на перемогу.
Так тепер взагалі перестали пояснювати. просто "залякує" і все. мабуть, із природньої вредності.

Закриємо очі і забудемо, що РФ скупчила на наших кордонах війська для нападу.
Цього не може бути, бо нам так цього не хочеться.
Ми краще пограємось в політичні інтриги.
Дика безвідповідальність.
Вони нічого не зрозуміли і нічому не навчились (с).
Не еліти, а лайно.

Дуже потужній текст патріарха українського дисидентства, мислителя та патріота


Чому я голосуватиму за Петра Порошенка



Мирослав Маринович

Правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, проректор УКУ



EPA



Мене звинувачуватимуть у «порохоботстві» та «виборі меншого зла». Та дарма: будучи сам не святим, я не виглядатиму на політичному олімпі появи святого

Досі я уникав прямої відповіді на питання, за кого голосуватиму, позаяк сам хотів зорієнтуватися і визначитись. Але настав час, коли треба зважуватися. Ціна питання стала дуже високою: на кону, як завжди в час захисту незалежності, – існування держави.

Недарма кажуть, що в Україні таки маємо демократію, оскільки ніхто не може передбачити, хто переможе на президентських виборах. Нинішня кампанія це лише підтверджує.

Водночас передвиборча кампанія – це як хронічний бронхіт: проходить болісно, триває довго. Наче й не смертельно, а організм увесь розбитий.

Вражає, скільки суспільної каламуті виходить назовні. Кількість кандидатів починає свідчити про появу національного «спорту»: «А ти подався у кандидати в президенти?». Звичайно, серед очікуваних і прогнозованих є ті, для яких президентська кампанія – насправді кампанія парламентська. Що ж, політичний досвід – теж важлива річ. Проте у буцімто збіднілій Україні чомусь щоразу більше охочих заплатити 2,5 мільйона гривен за право гордо записати у своєму резюме: «Кандидат на посаду президента України (2019)».

Вражає і моральна каламуть: гордо описувати у Facebook свої шапкові пригоди у Давосі, навіть не тямлячи, що цим зганьбив увесь свій народ. Несмачно виглядають і випадки неподавання руки президенту країни за кордоном чи дрібні розборки між собою. Гонористі амбіції не замінять морального авторитету.

А ще вражає рівень обговорення виборів самими журналістами. Схоже, вільний стиль коментарів, який раніше був притаманний лише домашнім дискусіям на кухні, стрімко перекочовує в наші медіа. А що чекати в останній тиждень перед виборами, коли на нас вихлюпнуться усі «викривальні» політтехнологічні заготовки! Впору нам буде, як Одіссеєві, затулити всім вуха воском!

Одне слово, вибори – дзеркало нашої політичної і життєвої культури.

Та хай там як, але вільні вибори – велике завоювання народу, а тому визначатися нам усім треба. І що більше множиться число кандидатів, то чіткіше визріває рішення: я голосуватиму за Порошенка. Як виборець, я знаю його здобутки, а тому можу припустити, чого слід очікувати від нього. І також знаю його слабинки, а тому уявляю, яких дій можу домагатись від нього як від головного менеджера країни.

Розумію, що мене звинувачуватимуть у «порохоботстві» та «виборі меншого зла». Та дарма: будучи сам не святим, я не виглядатиму на політичному олімпі появи святого. Моє завдання як виборця – маючи перед собою неідеальних кандидатів, вибрати того, хто на найближчу каденцію якнайкраще забезпечить інтереси України. І на мою думку, йдучи за цим критерієм, баланс «за» і «проти» найкращий у Порошенка. І мій обов’язок як виборця стежити за своїм неідеальним обранцем і піднімати голос, якщо його дії суперечитимуть інтересам суспільства.

Останнє надзвичайно важливе для збереження згаданого балансу. Президент відчуває величезний зовнішній тиск – з боку донорів, світової спільноти, європейських партнерів. Є і внутрішній тиск – з боку олігархів і політичних опонентів. Але щоб президент рухався у бік ефективних реформ (особливо тих, які зачіпають інтереси олігархів), зовнішнього тиску замало. Потрібен потужний тиск із нашого боку – з боку громадянського суспільства. При цьому тиск «точковий», конструктивний, якому суспільство має ще прискорено вчитися. Це піде на благо і країни, і самого президента.

А тепер спробую відреагувати на найбільш обговорювані питання. І почну з тих двох сфер, у яких повноваження президента найочевидніші, а саме: безпека і дипломатія.

Безпека

В умовах гібридної війни з Росією, яка відверто домагається знищення української державності, для мене критерій безпеки – головний. Зберігши державу, ми зберігаємо шанси вирішити проблеми корупції та верховенства права у найближчі п’ять-десять років. Втративши державу, ми домагатимемося прав людини, але вже у сибірському ҐУЛАҐу.

Я щиро вдячний нинішньому керівництву за збереження держави. Скажете, що вона неідеальна? А ви запитайте у пересічного француза чи британця, чи вважають вони свою державу досконалою. Чи були помилки Порошенка як головнокомандувача? Вочевидь були. Та мене вражає наївна віра деяких виборців, що у Юлії Тимошенко чи Володимира Зеленського помилок у якості головнокомандувача не буде. Протягом першої каденції доказів того, що Петро Порошенко докладав титанічні зусилля ради збереження держави, більш ніж достатньо. Тому я готовий довірити йому керування державою і на другу каденцію.

І якщо коротко: оскільки для Путіна Порошенко – ворог № 1, то я голосуватиму саме за нього. Крапка.

Проте голосуватиму за нього я не безоглядно. Як виборець, я мушу домагатися, щоб Порошенко взяв до практичної уваги те, що безпека держави – це не лише успішна армія чи дипломатія, а й верховенство права, здоровий державний апарат і здорові управлінські процедури. Їх не замінить як завгодно ефективне «ручне управління».

Подальше нехтування цією істиною може бути руйнівним не лише для президентства  Порошенка, а й для української держави.

Дипломатія

Як і очікувалось, у сфері дипломатії президент Порошенко був чи не найуспішніший.

Звичайно, критики можуть зауважити, що ситуація й тут далека від ідеальної. Мовляв, ми все ще живемо під дамокловим мечем Мінських угод. Але, даючи високу оцінку дипломатичних здобутків Порошенка, я хочу якраз і врахувати, в яких реальнихобставинах їх було досягнуто. Адже успіх чи неуспіх України у сфері дипломатії залежить не лише від керівництва нашої країни, а й позиції інших держав. А у світі є не лише ті, що підтримують Україну, а й ті, чия чемберленівська політика задобрювання агресора є «граблями», на які Європа, схоже, наступає залюбки.

Тож я не бачу, хто з нинішніх кандидатів міг би конкурувати з ним на дипломатичному полі. За Юлією Володимирівною тягнеться довгий шлейф випадків, коли власні чи партійні інтереси вона ставила вище за інтереси національні. Володимиру Зеленському легко завоювати симпатії телеглядачів, але західні дипломати «Квартал-95» не дивитимуться, натомість власного дипломатичного досвіду в Зеленського немає. Мало того, його перші пропозиції щодо «встановлення миру» відгонять кричущим невіглаством, якщо не сказати ще сильніше.

Не переконують мене й дипломатичні перспективи інших претендентів на посаду президента. Тому в дипломатичній сфері мій вибір також належить Порошенку.

Та варто висловити одне застереження. Дипломатичні зусилля стають особливо успішні, коли за ними стоять згуртоване суспільство, сильна економіка й ефективна держава. Ось чому можна перефразувати Шевченка: «І чужого домагайтесь, і про своє дбайте».

Духовна безпека

Я розумію, що для людей, далеких від віри, медійна увага до становлення Православної церкви України була втомливою. І «томос-тур» президента Україною видався багатьом недоречним передвиборчим піаром. В Україні, як відомо, не жалують своїх провідників.

Проте людські емоції схлинуть, а в історії навіки залишиться головне: відродження історичного українського православ’я в єдності з Матір’ю-Церквою Константинополя. Цей акт би не відбувся, якби держава не послужила оберегом. Порошенко надав цю допомогу, за що йому честь і хвала. Така смілива постава очільника України для нас, колишніх політв’язнів епохи Щербицького, виглядала недосяжною мрією. Але це сталося, і тому своєю твердістю в обстоюванні українських духовних інтересів президент навіки вписав своє ім’я в українську історію.

Дуже важливими є запевнення президента, що в Україні не працюватиме московська модель цезаропапізму. Надалі ж треба довести – нам, а ще більше всьому світові – що це справді так. Адже спроможність Церкви вказати керівнику держави на його помилки так само важлива для духовної безпеки країни, як і саме створення цієї Церкви.

Проте повернення української духовної сфери до давньокиївської матриці важливе не лише з точки зору релігійних прав людини. Це – необхідна передумова вивільнення творчого потенціалу народу. Українське суспільство зможе сказати якесь вартісне слово для світу лише тоді, коли увійде в резонанс з глибинними цінностями, закладеними в наш етнотип іще в часи раннього Києва. 

Як ставитись до рейтингів

У демократичній державі завжди є певний відсоток громадян, які не голосуватимуть за чинну адміністрацію в будь-якому випадку. Тож якби в нинішніх опитуваннях я побачив 15-20% тих, хто не проголосує за Петра Порошенка за будь-яких обставин, то сприйняв би це нормально. Число понад 50% для мене – це результат спеціально розкрученого антагонізму. Розкрученого Росією та її агентами в Україні. Це насторожує.

Утім, до будь-яких рейтингів я ставлюся з недовірою – хоча б тому, що уявляю собі, як сильно вони залежать від вибірки опитуваних. Тим більше в Україні, де електральні настрої можуть змінитися доволі швидко.

Країні потрібні зміни й подальші реформи

Про потребу солідної конструктивної альтернативи до чинної влади я говорив уже давно. Це життєво важливо для кожної демократії. Усі нинішні кандидати мали можливість увиразнити свою альтернативність задовго до виборів, сформувавши свою політичну силу і чітку програму. Серед опонентів Порошенка це з певним наближенням можна сказати лише про Юлію Тимошенко та Андрія Садового. Проте наміри Тимошенко мене як виборця не лише не переконують, а навіть лякають. Тим більше, що з пам’яті моєї ще не вивітрився спогад про стиль її керівництва у час прем’єрства. Що стосується «Самопомочі», то ця політична сила мені симпатична, а серед її команди у мене багато друзів. Але, на мій погляд, програмне обличчя цієї партії все ще не увиразнене.

Що стосується інших кандидатів, то мені важко прийняти їхню особисту критичність до чинного президента як переконливу альтернативну програму розвитку країни. Готувати сани тоді, коли надворі випав перший сніг, уже запізно.

Візія розвитку країни

Та для мене важливою є не просто альтернативність до нинішньої системи управління, а наявність чіткої візії розвитку з урахуванням світових тенденцій. Схоже, що її не мають усі без винятку кандидати.

У практичному керуванні державою на перший план виходять забезпечення підтримки парламенту, нейтралізація політичних суперників, вирішення негайних викликів безпеки й керованості держави. На інше бракує часу. Натомість свою опозиційність до курсу Порошенка його опоненти майже повністю звели до обговорення соціальних негараздів. Тоді як такі проблеми, як виклик інформаційних технологій, роль інтелекту й розвиток науки, екологічна безпека, альтернативна енергетика, геополітичні збої у світовому порядку тощо, практично оминають нашу передвиборчу кампанію.

«Залізна завіса» впала майже 30 років тому, проте ментально українське суспільство все ще живе в самоізоляції, так і не вступивши у діалог зі світом. Звідси ще одна передумова моєї підтримки Петра Порошенка. Якщо в першу каденцію завдання України (і водночас президента) було «просто вижити», то в другу – «країна має крутити педалі». Бо без цього велосипед завалюється.

«Крутити педалі» означає далі реформувати країну. Мене турбує той факт, що і сам Порошенко, і сформована ним управлінська команда час від часу вдаються до рішень, успадкованих із давньої радянської системи. Звідси і прикрі рецидиви, які боляче б’ють по авторитету президента. Моя підтримка кандидатури Петра Порошенка не є автоматичним схваленням його прорахунків. Та ці прорахунки все ж не закривають можливість їх виправити. Я щасливий, що в країні загалом підтримується достатньо високий рівень демократії (все пізнається у порівнянні), який і забезпечує можливість виправлення. Однак справедливість у державі не може спиратися лише на добру волю керівництва. Гарантом може бути лише верховенство права.

Тож важливо не «законсервувати» країну у стані ситуативного балансування. В суспільстві слід терміново відкрити «соціальні ліфти» й оновити управлінські еліти, щоб протягом наступних п’яти років сформувати якісно іншу й демократично зрілу альтернативу. Якщо Петро Олексійович (за своєю логікою – підприємець) усвідомить це завдання як таке, без якого його «підприємство» не витримає конкуренції, то справи підуть. Тоді під час другої своєї каденції, яка вже не буде обтяжена електоральними амбіціями, президент зможе не лише уникнути стагнації, а навпаки – забезпечити країні черговий крок уперед.

У першій каденції Петро Порошенко довів, що здатен виявляти політичну волю, щоб робити те, у що вірить. Я бажаю йому повірити, що на нинішні геополітичні й цивілізаційні виклики Україна зможе відповісти лише тоді, коли буде інтелектуально змобілізована й духовно очищена. З цією вірою він і переможе.

https://nv.ua/ukr/opinion/chomu-ya-golosuvatimu-za-petra-poroshenka-50004639.html?fbclid=IwAR1Ovu19KDQMeAy_bVDD99fBeL_gkXslo6M4t03OJ60CmU5Jv1xPIhwQgBg

Стратегічний геній

На данном изображении может находиться: 1 человек, текст

Цікаво, як оцей пихатий дурень собі це уявляє? Як дістатися до кордону, так би мовити,  технічно?

Вибити спочатку 40 тисячну армію ворога з Лугандону?  Ну так це буде вже не "в першу чергу".. В "перешу чергу" будуть криваві бої з втручанням регулярної армії РФ

На парушутах десантувати на кордон  прикордонників, аби вони там захищали цей кордон від  агресора, що буде їх атакувати з обох боків?

Попрохати Путіна, аби він дозволив нашим туди дістатися, та наказав своїм підкорятися українським прикордонникам у питаннях кордону?