?

Log in

No account? Create an account

Лукашенко с косой против «народных республик»
emiliozk

Лукашенко так и показывает своим видом: не спешите хоронить Беларусь как государство. Впрочем, лучше о тактике местного правителя расскажет Дмитрий Галко

Если вы интересуетесь темой «чо там у бульбашей» и падки на громкие заголовки, то могли уже неоднократно за последнее время ахнуть, пережив смерть беларуской государственности. А значит увеличение российско-украинской границы ещё на 1084 километра. Украина в таком случае оказалась бы окружена Россией, кроме того, для российских танков открылось бы стратегическое направление — кратчайшее расстояние до украинской столицы. Вопрос беларуской государственности таким образом оказывается тесно переплетён с безопасностью Украины. Поэтому ахнуть от такой новости не грех. Да и вообще жалко, когда что-то было, а потом его не стало. Особенно, если это что-то было ещё ничего, а на этом месте потом выросла Россия. Впрочем, где бы Россия ни выросла, будет жалко в любом случае.

Тем не менее, похороны беларуской государственности — это пока что про откровенно жёлтый и скандальный трафик, а не про реальность, данную нам в ощущениях. Эта реальность густо наполнена слухами, тревогами, опасениями, ну, у кого-то и надеждами. А в остальном в ней пока что всё по-прежнему. Республика Беларусь осуществляет суверенитет в своих границах, которые никуда не сдвигались. Её возглавляет всё тот же Лукашенко, с теми же инициалами и зачёсом. В ней сохраняется своя валюта и ряд других атрибутов государственности. Никто никуда в неё не вошёл ни с какой стороны и у неё тоже ничего не взял. Кроме того, что уже взяли, и того, куда вошли.

Что же произошло в таком случае? Почему мы отовсюду снова слышим об аншлюсе, аннексии и т.п.? Потому что, как говорят, после короткой, но бурной встречи Лукашенко с Путиным в Пекине пострадал стул. Лукашенко его то ли отшвырнул, то ли сломал, но то и другое не точно. После чего вернулся в Минск и приступил к арестам «московских кротов». Мне жаль огорчать любителей поахать, но и это тоже не точно. Нет, про аресты всё правда, но ими Лукашенко занимается в любой непонятной ситуации. Всё остальное «мы видим как бы сквозь тусклое стекло, гадательно». Нам бы и хотелось сказать: да, Лукашенко взялся за «агентов Кремля», он всё понял, он пошёл ва-банк! Но мы честно признаёмся: а хрен его знает, за что он там взялся.

Один из арестованных — бывший начальник президентской охраны, заместитель госсекретаря Совбеза Беларуси Андрей Втюрин. Входил в ближайшее окружение Лукашенко. Небезызвестный Коля, младший сын несменяемого президента, говорят, чуть ли не вырос у него на руках. Втюрин — уроженец Пензы и выпускник Саратовского высшего военного командного училища МВД РФ. Официально он арестован за взятку, а по слухам — за «связи с российскими спецслужбами». Мы всячески приветствуем аресты за связи с российскими спецслужбами, если они доказаны, но в настоящий момент это всего лишь ничем не подтверждённый слух. Вполне может быть, что кто-то, узнав о российском бэкграунде Втюрина, только на этом основании сделал такой вывод. Достаточное ли это основание? Да, но ніт.

Давайте о том, что мы знаем наверняка. После той самой встречи, на которой Лукашенко предположительно сломал стул, в Беларуси сменился посол России. С Михаила Бабича на Дмитрия Мезенцева. Чтобы было понятнее: с невысокого и безусого силовика, гэбэшника, дерзкого и опасного, на высокого и усатого, с залысиной гражданского чиновника, в далёком прошлом комсомольского работника, сотрудника армейской печати, коллегу Путина по работе в мэрии Санкт-Петербурга и дипломированного психолога.

Первый, которого сменили, пробыл в должности необычно мало — чуть больше восьми месяцев (его предшественник посольствовал 12 лет), но шуму успел наделать много. Он дерзил беларуским властям. Был большим любителем мэнспрединга — на фото с его встреч можно видеть, как он изо всех сил пытается доминировать, широко расставляя ноги. Встреч он проводил много, в том числе с представителями ручной, но всё же оппозиции. Прошли через его руки и многие беларуские чиновники, ходившие к нему словно на смотрины. Активно разъезжал по стране и вёл себя чуть ли не как генерал-губернатор. Ходили слухи, что он здесь для подготовки аннексии.

Что любопытно, когда автор этих строк летом прошлого года находился в беларуских тюрьмах, про Бабича, тогда ещё даже не назначенного послом, авторитетные заключённые говорили как про человека, который отстранит Лукашенко от власти по заданию Путина. Разговоры эти возникали часто и в отдалённых друг от друга местах, поэтому показались автору кем-то сознательно направляемыми и подогреваемыми.

Так что, отставка этого Бабича — это зрада чи перемога? Казалось бы, перемога. Вот и беларуские СМИ пишут: «Бабіч з возу». Однако, вопреки всякой очевидности, его отставка записывается в тревожные звоночки для беларуской государственности. Потому что где-то кто-то сказал, что на отставку Бабича Путин якобы согласился при одном условии — Лукашенко дают год на спокойно подумать, а потом думать уже будет поздно, придётся-таки глубоко интегрироваться по самое не хочу. И снова придётся огорчить любителей алармизма: такой обмен выглядит, мягко говоря, немного странным и неравноценным. Нам возразят: поэтому-то Лукашенко и сломал в отчаянии пекинский стул! На что мы можем только вздохнуть и отметить: это всё-таки не точно.

И всё же не будем излишне убаюкивать читателя. Есть, есть реальные тревожные звоночки. В то время, когда высокопоставленные российские чиновники всё громче и увереннее говорят о всяческом углублении и расширении интеграции с Беларусью, Лукашенко дал заднюю в деле предполагаемого сговора с националистами, в котором его последнее время часто обвиняли в России. И вместо этого пошёл на них в атаку. Начиная с анекдотичного требования заменить знак на трассе с надписью «Выконвайце хуткасны рэжым» на «нормальный язык», потому что русские братья не поймут, да и половина беларусов якобы тоже. Запрета празднования в центре Минска годовщины создания БНР. Наконец, брутального сноса крестов, установленных по периметру места массовых сталинских расстрелов в урочище Куропаты на северной окраине Минска. Чем бы ни были вызваны эти странные телодвижения, они напоминают «прикре самогубство». Потому что других союзников, кроме национально ориентированных граждан, в борьбе с Россией у Лукашенко нет и не будет.

Как обычно, он считает, что всё способен разрулить сам. В конце апреля он вспомнил о чуть было не возникшей в 90-х годах прошлого века «Полесской народной республике». Был такой проект, больше бумажный. Вероятно, провокация российских спецслужб. Схожий по замыслу на уродцев, возникших в наше время на украинском Донбассе. Его инициатор живёт сейчас в России, подвизается в Калининградской облдуме, иногда его достают из пыльного шкафа, чтобы он рассказал об искусственности беларуской нации, например. Так вот, Лукашенко вспомнил, как он эту «народную республику» победил. Приехал на Полесье, взял, говорит, в руки косу, начал косить и полесские мужички признали его за своего, хотя до этого смотрели косо, держа в уме свою отдельную идентичность. Выкосил, можно сказать, сепаратизм. На эту косу в могучих руках одна надежда! (На самом деле нет.)

https://petrimazepa.com/lukashenko_s_kosoy_protiv_narodnykh_respublik?fbclid=IwAR0qljrL8DDYrO1Tfb8JwKybfrv9AsRZsSsheUEhKoavBgFdg-WugYlCwNs


Час сільської аналітики
emiliozk

Доброго здоров’я, друзі! Надворі п’ятниця, травень місяць, погода поступово покращується й нарешті очікується потепління – Наталонька Діденко вправно відводить від України оті гадські антициклони, дяка їй велика

Ех, знали б ви, друзі, як зараз на нашій благословенній Київщині на світанку щебечуть пташки. Втім, пташиний щебет панує тепер по всій Україні великій, у пташок якраз активна пора і кожен, хто не лінується вранці бігати може в цьому особисто пересвідчитися. Біжиш собі такий, насолоджуєшся пташиним співом і думаєш: “Отак і люди... Лаються між собою, сваряться... І припинити ті сварки мабуть так само нереально, як заборонити пташками цвірінькати”. На цьому орнітологічному спостереженні дідусь запрошує заварити собі кави чи чаю та вмостившись зручненько окинути орлиним поглядом, що ж на світі коїться.

Світові події так чи інакше пов’язані з пануючою зараз в Україні сваркою... пардон, демократичними процесами народного волевиявлення. І справа тут навіть не лише у геополітичній вазі того волевиявлення. Просто українці виявляють свою волю традиційно гучно й сердито, легко переходячи на повишені тона. Розбившись на групи українці не знижуючи децибелів лаються послідніми словами, чим неабияк ображають одного плюгавого старичка. “Позвольте, но ведь хуйло-то я!” – обіжено кліпає поросячими глазками той старичок і всячеськи намагається привернути увагу українців до себе. Но українці сердито від нього відмахуються “Іди нахер, не мішай” і продовжують сваритися між собою, гордовито чванячись своєю елітарністю та тицяючи один одному під носа свої сумарні IQ.

У цих обставинах совершенно очманіле Хуйло безпорадно мечеться по Кремлю, корча страдальчеські гримаси – йому знову явно приспічило. А нада сказать, що облегчиться Хуйло способне лише проти вітру – такова його фізіологія, медицина тут безсила. З возрастом ця болєзнь в нього лише прогресує і де лише в світі здіймаються буйнесенькі геополітичні вітри, Хуйло нємедлєнно туди спішить з надєждою облегчиться. Повертається ліцом к воздушним потокам та благосно улибаясь розстьобує ширінку. Потом вертається додому мокрий і щасливий, а міжнародні експерти глубокомислєнно рассуждають про втручання Хуйла у всі без виключення світові кризи, як спосіб повисити міжнародний авторитет Росії. Але чому саме Хуйло послідовно виступає на стороні сил, котрі тупо борються із прогресом та здоровим глуздом? На це запитання авторитетні експерти безпорадно розводячи руками дають взаімоісключащі відповіді. Хоча насправді все очевидно – ущербна психосоматика.

Тому в цій дисципліні - “пісяння проти вітру” - Хуйло многократний призер і рекордсмен, хоча у світовій турнірній таблиці у нього є ще кілька серйозних конкурентів. А один із них – сєверокорейський лідер Кім Чен Ин – опасно дихає Хуйлу в затилок. Той теж обожає затіять всесвітню завірюху, щоб потім ставши на горі Пектусан хоробро направить струю проти ураганного вітру.

І Кім, і Хуйло вже давно друг до друга ревниво присматрюються і щоб поміряться силами наєдінє обидва майстри цієї справи недавно зустрілися на острові Русскому. Відомому тим, що цей острів зусібіч відкритий для всіх азійських циклонів і там куди не повернися вездє ветєр в харю. Ну просто ідеальне місце для подібного роду состязаній. Щоправда хитрий Кім Чен Ин почав неспортивно, з мухляжа. Бо прибув у Росію верхом на швидкісному бронепоїзді іспользуя для підвищення своїх спортивних показників силу набігающих потоків воздуха. А от Хуйло, которий летів на Дальній Восток літаком, стать тремтячими ногами на крило самальота не рискнув. Бо так можна не лише... Історичне ж міряння між Кімом і Хуйлом на острові Русскому цюцюрками переможця не виявили, американські арбітри назвали обох засранцями, після чого атлети роз’їхалися восвоясі: Кім – додому у Пхеньян, а Хуйло – до начальства на доклад, в Пекін.

У Пекіні з ніг до голови мокрому, но нескореному Хуйлу наказали сначала помиться й перевдіться, після чого брезгліво кривлячись повели на саміт “Один пояс – один шлях”. Там його уже ждав сердитий Лукашенко із табуреткою наперевес, аби показать усьому світу – він з подветренной сторони Хуйла стоять більше не немерен. Бо туди постоянно летять бризги, там смердить і там незатишно. Хуло там шось обіжено тявкнув, але Лука осатанів і демонстративно жбурнув табуретку. Хоть і не попав, но душу відвів, а експерти дружно заговорили, що у відносинах між Москвою та Мінськом намітилася нєкторая холодность. І точно.

Але про відносини між Лукою та Хуйлом трошки нижче, бо сначала про відносини Києва та Москви. Перспектив зближення яких після президентських виборів багато хто в нас прогнозував, а багатьох така перспектива лякає й досі.

В діда нема ні часу ні бажання коментувати усі скандальні новини, які оточують постать новообраного президента, для мене особисто все з ним ясно. Це моя суб’єктивна думка, я її нікому не нав’язую, але дідові цілком очевидно, що до виконання міжнародних функцій глави держави Зеленський не готовий. І справа тут не в умінні правильно тримати ложку-вилку чи не викладати локті на стіл. Цьому якраз швидко вчать. Мова про стратегічне розуміння ситуації на світовій шахівниці з одночасним відчуттям інтересів Україні на рівні больових рецепторів. А цього у Зеленського вочевидь нема і чи сформується в нього коли-небудь таке відчуття України, я особисто сумніваюся. Але він уже обраний, будемо відбиватися тим, хто є.

Втім, перші фейсбучні заяви, які публікуються від імені президента Зеленського, свідчать, що “колективний Зеленський” змушений зайняти правильну антиросійську позицію. Звісно, не через український патріотизм, якого там судячи з усього нема, бо йому і взятися нізвідки. А в силу звичайного здорового глузду – Захід уже широко розкрив перед ним свої обійми і в цих умовах переходити на бік Хуйла було б величезною дурницею. А крім того коло Хуйла дійсно незатишно, тхне і сиро. Ну й треба віддати належне самому Хуйлу - він зробив усе можливе, аби позбавити “колективного Зеленського” навіть гіпотетичних шансів заговорити про “модальності мирного сосуществования с Россией”. Дід всігда казав - хто-хто, а Хуйло нас ніколи не підведе. Сказочний довбойоб.

Щодо паспортної війни – буду краток. Нехай Хуйло свої паспорти хоть із самосвалів лопатами розгружає, гірше ніж є не стане. Він ті паспорти і так роздавав, а те, що демонстративно підписав указ – так це лише психологічний наїзд на “колективного Зеленського”. Проверка на вшивость. Реакція, однак, “колективного Зеленського” була, швидка хоча й по-молодєцкі дещо сумбурна. Бо наприклад обіцяти роздавати українські паспорти ніколи не слід. Паспорт громадянина України – то документ величезної цінності, кому попало давати не можна. Тим більше росіянам, які зараз масово обливають його брудом на своїх форумах, та так, що порохоботам і не снилося. Ось де треш і угар.

Проте паспортами навряд чи обійдеться, в Хуйла наверняка ще много чого припасєно, тому Зеленському і його оточенню не слід розслаблятися. Україну многі експерти називають в якості поля для реваншу Москви у разі, наприклад, поразки Хуйла у Венесуелі або за результатами травневих виборів до Європарламенту. В які Хуйло теж активно втручається роблячи ставки на праві партії. І тому якщо Хуйло получить по мордам на інших полях світової шахівниці, то спробує відігратися в Україні. Це і так, і не так.

Хуйло цілком може вчудить якусь херню і в Україні, і будь-де в світі у будь-який час. І від об’єктивного розвитку подій на світовій арені його поведінка аж ніяк не залежить, вона залежить лише від того об який одвірок він вріжеться головою гасаючи за п’яним і голим Медведєвим. Тому до належної відсічі Україні слід бути повсякчас готовою. Це аксіома.

Водночас, в Хуйла є мила психічна особливість, за якою він завжди відчуває себе победітєлєм. І де би яких звіздюлін він не вигріб, Хуйло сам себе легко переконує, що це іменно то, чого він добивався. Та радісно пострибає доганяти озорного Медведєва, як він це робив, коли розказував як класно, що є антиросійські санкції, і як чудово, що його виперли з G7. Тому заісківать і лєбезіть перед Хуйлом не слід, він гопнік та боягуз, перед напором завжди відстувпає. От бацька Лукашенко його знає, як облупленого і цими днями знову показав у цьому смислі майстер-клас.

Взагалі історія путінського посла в Мінську Міші Бабіча – чергове свідчення, що російська дипломатія одна з найменш ефективних у світовій історії. Московські посли традиційно профукували усе, за що бралися і в цьому ряду наведу лише кілька класичних прикладів: сталінський полпред у гітлерівській Німеччині чекіст Деканозов дізнався про війну із сообщенія Совінформбюро, а в часи Хрущова посол в Угорщині Андропов довідався про початок революції 1956 року лише побачивши на проспекті Андрашші під вікнами радянського посольства величезний натовп демонстрантів. У Києві, вже на наших очах, посол Зурабов так само успішно проспав Майдан і досі чудується, не понімаючи як це так сталося. Ну й цими днями у цю славну когорту московських послів своє їм’я вписав Міша Бабіч. Який зумів у рекордно стислі строки налаштувати проти себе в Білорусі усіх, від несистемної опозиції аж до самого бацьки Лукашенка лічно. Який врешті-решт недвусмислєнно угрожая Хуйлу табуреткою домігся його відкликання з благословенної білоруської землі.

Хуйло канєшно же предприняв ряд заходів, аби конфуз не виглядав слішком уж ганебно, пафосно дав Лукашенкові рік “на інтеграцію”, але знающі люди понімающе посміхаються – Лука жорсто поставив Хуйла на місце, а той послушно на те місце став. І тепер вдає, шо нічого не случилося. Чи вгамується тепер Хуйло? І чи відчепиться від Білорусі? Ні, звичайно. Він уже почав Лукашенкові мститися і мстя його страшна – Хуйло узяв довжелезний список глав государств і правітєльств, прибуття яких ожидається в Москву на 9 мая, і який состоїть з двох прізвищ: Лукашенко і Додон. І недовго думаючи рішуче викреслив Лукашенка. Який, щоправда і сам уже зробив заяву в тому смислі, шо він ту Москву в гробу видав.

Тепер усі зусилля усієї потужної російської дипломатії сфокусувалися на Кишиневі, аби забезпечити прибуття з Кишинева президента Молдови Додона. Але многі з сумнівом крутять носами – надто складна це задача для Москви. І Росії навряд чи по плечу. От цікаво, а Леонід Ілліч Брежнєв все це бачить?

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, не забуваємо про полонених і тримаємо кулаки за Олега Сенцова та решту бранців, і продовжуємо посильно і невпинно зміцнювати Армію України. Бо головнокомандуючі міняються, а Армія залишається!

Ну й слєдім, щоб віздє порядок був! А не то, шо січас


"Корисні" ідіоти чи корисливі негідники?
emiliozk
"К ПУГОВИЦАМ ПРЕТЕНЗИИ ЕСТЬ?"
Найбільш сумлінні з "корисних ідіотів", які активно долучилися до передвиборчої хвилі інформаційних атак проти Порошенка, тепер (особливо після інтерв'ю Коломойського) щосили намагаються "зберігати чесне критичне ставлення" однаково до всього і незалежно ні від чого.
Виходить така собі позиція в дусі відомої формули "fiat justitia et pereat mundus": у локалізованому перекладі, "хай тепер Коломойський почувається переможцем і хай би які це наслідки мало для країни, а ми що? ми просто чесно боролися з корупцією; тому весь ширший політичний контекст та інші наслідки наших вчинків - це вже не наша справа і ми за це жодної відповідальності не несемо".
Як казав герой Аркадія Райкіна, "...я лично пришиваю пуговицы. К пуговицам претензии есть? - Нет! Пришиты насмерть, не оторвёшь!"
*
Конкретний приклад. Denys Bihus, коментуючи взяте ним інтерв'ю в ІВК, чесно зазначає (шоста хвилина 1 частини інтерв'ю), що справа "Свинарчуків" дуже схожа на справу сина Авакова, хоча ІВК чомусь оцінює ці справи протилежним чином.
І тут з Денисом не посперечаєшся.
Але напередодні виборів Денис чомусь-то про "рюкзаки Авакова" окремим сюжетом не гримнув (хоча свіжий інфопривід був), а про "Свинарчуків" гримнув. Чим дуже допоміг "Національним дружинам" розкрутити по всій країні цілу низку гучних передвиборчих акцій "проти Свинарчуків і Порошенка". Які (акції), за дивним збігом обставин, максимально широко висвітлювали новини того самого UA:Першого, на якому вийшла в ефір програма Бігуса.
Таке собі суто нейтральне "суспільне мовлення", ага.
І порівняння з "рюкзаками Авакова" в тому трисерійному сюжеті про Свинарчуків, якщо не помиляюся, і близько не було.
Хоча підстав для такого порівняння тоді було аж ніяк не менше, ніж позавчора.
Але чи то замовник не замовив (не дозволив?), чи то ще щось завадило.
Хай там як, Денис (і не лише він) добре розумів - або цілком міг і мусив розуміти - за чию політичну команду він при цьому грає: не лише тим, що каже "взагалі", а й тим, що саме видає в ефір коли саме.
*
Це я пишу без жодних особистих закидів на адресу Дениса. Я так само міг би навести й інші приклади; просто цей перед очима і досить показовий
Головне - що для всіх нас це дуже важливий урок історії.
В яку можна увійти, а можна і вляпатися.
Особливо якщо відповідати "суто за себе", а за долю країни - "ну, то вже як вийде, а я шо?".

Опухоль
emiliozk

Я о чем сейчас думаю-то... Я вот написал два антисталинских поста. Из них очевидно следует, что никакой экономической целесообразности в репрессиях не было.

Я даже усугублю. Я скажу, что, возможно, рабская сила и имеет какой-то резон (хотя плюсов значительно меньше, чем минусов). Но убитый человек точно не имеет никакой хозяйственной ценности. Это просто прах, труп, мертвая плоть. Абсолютно бесполезная и даже экономически убыточная.

И, соответственно, обсуждать экономическую целесообразность Голодомора или расстрелов - глупо и бесперспективно. Даже и мальтузианская логика: меньше народа - меньше сожрут, не работает: умершие от голода крестьяне точно уж произвели бы еды на себя.

А плюс десять миллионов рабочих рук (минимум) отнюдь не помешали бы во время индустриализации. Ведь именно дефицитом этих самых рук и объясняют сталинисты вынужденную целесообразность создания ГУЛАГа.

Но раз никакой экономической целесообразности в репрессиях не было, то тогда зачем они были? Сталин боялся потерять власть и уничтожал своих политических оппонентов? Чушь: к началу тридцатых все политические оппоненты были либо уничтожены, либо высланы за границу и какой-то значимой оппозиции Сталину в стране уже не было.

Как же я тогда объясняю весь этот ужас? Моя гипотеза состоит в том, что уход в бессмысленные репрессии - имманентное свойство любого такого рода режима. Это просто фаза его развития. Неизбежная и органически ему присущая.

Стороннему наблюдателю эти репрессии кажутся избыточными и даже вредными. Но сидящий внутри режима "винтик" воспринимает их как абсолютно закономерное явление и даже вполне логичное.

Вот есть организм. В нем есть раковая опухоль. Она растет, растет, и постепенно сжирает весь организм. Она перерождает его. Здоровых клеток не остается. Все становятся клетками-мутантами.

Врачу понятно, что опухоль уничтожает организм и, следовательно, саму базу своего (опухоли) существования. И в конечном итоге так и происходит: вместе со смертью организма умирает и паразитирующая на нем опухоль.

Но пока опухоль жрет организм, сами раковые клетки, составляющие эту опухоль, не видят никаких причин считать свою деятельность вредной или опасной для организма в целом и самих себя в частности.

У этих клеток нет никаких сомнений в том, что их задача - расти, укрепляться, а ресурсом для этого роста является приданный им организм.

В ситуации с любой злокачественной опухолью, всегда есть момент (который невозможно предсказать заранее) когда включается какая-то внутренняя программа и опухоль начинает вдруг бешено расти, сжирая весь организм.

Так и в случае с репрессиями в тоталитарном государстве. Нельзя заранее предсказать момент, когда вдруг вся эта опричина сорвется с цепи и начнет резать всех кругом без разбора.

Одно можно сказать с уверенностью: если болезнь не лечить, то рано или поздно это обязательно случиться. С вероятностью 100%.

Вот собственно и вся моя не шибко глубокая гипотеза. Осталось только добавить, что какого-то "мирного" лечения рака на сегодняшний день не придумано. Так или иначе, но любой метод предполагает либо отсечение раковой опухоли, либо ее отравление химией или радиацией. Уговорами и массажем это не лечится...

П.С. И да, перестаньте себя обманывать рассказами о принципиальном отличии авторитаризма от тоталитаризма и о неких "мягких" диктатурах, способных удерживаться на каком-то низком, социально-приемлемом уровне репрессивности. Люди, которые вам рассказывают эту сказку - циничные мерзавцы и подонки.

Помните: это всего лишь спящая опухоль. Это всего лишь стадия ее развития. Если ее не лечить, взрыв неизбежен.


Луганское шизофреническое победобесие
emiliozk

В Луганске здание университета превратили в фальшивый Рейхстаг и имитировали его штурм. А потом на фоне этого Рейхстага имитировали битву "Беркута" с активистами Майдана. Причем больше всего это напоминало не Майдан, а события весны 2014, когда по Луганску эти же самые типочки в масках и бегали, и били сотрудников МВД со щитами.

Люди, которые ненавидят Майдан, сами добровольно воспроизводят Майдан у себя в городе, наряжаются в активистов Правого Сектора и "бьют" ряженый "Беркут".

В городе, который пережил обстрелы и гибель людей в 2014 году, радостно разыгрывают стрельбу и уличные бои.

На словах - ЛНРовцы за мир. В реальности - милитаристская шизофрения. Мало боевых действий на фронте. Нужно еще поиграться в войнушку, повысить угар насилия и дичи.

Воистину, нет такого безумия, которое не может произойти в Луганске.

Нет описания фото.


На данном изображении может находиться: один или несколько человек, люди стоят и на улице

Европейский политик
emiliozk
Порошенко всегда вызывал у меня уважение. Я не украинский избиратель, смотрю из другой оптики и я видел, что в сложных условиях он делал в меру сил то, что можно сделать в пределах полномочий президента (а они тоже весьма ограничены). И я согласен с Андреасом Умландом (который выступал у нас в Центре с публичной лекцией) в том, что правление Порошенко это самый энергичный период реформ (в сравнении с другими президентствами в Украине), удачная и достаточно взвешенная внешняя политика и т.д.
И безусловно, одна из главных его заслуг - он провел конкурентные выборы.
Сколько было всякой мути написано накануне выборов - про "админресурс", про то, что он будет "узурпировать власть" через чрезвычайное положение и т.д. Нет, он повел себя исключительно в интересах в республики.
Многие очень хорошие люди, которых я безмерно уважаю - Борис Херсонский, Анатолий Ахутин и др., многие известные украинские писатели - голосовали за него и очень близко к сердцу принимали то, что не будет второй каденции. Теперь это все позади, выбор сделан. И вчерашний шаг Порошенко - то, что он позвонил Зеленскому, подчеркнул, что предвыборная кампания со всей ее жестокой борьбой - в прошлом, а впереди - сотрудничество в интересах республики, - это очень важный шаг. И это, конечно, говорит о том, что Порошенко - очень достойный политик. Он повел себя, действительно, как европейский политик, в соответствии с тем ценностным выбором, который сам для себя сделал.
Жизнь - длинная, и у меня еще будет случай пожать ему руку. Он не обманул политических ожиданий и этими выборами передвинул Украину на шахматной доске еще на шаг вперед. При том, что липкий клей "постсоветского стиля" очень силен и любой шаг дается очень тяжело.

Диагноз
emiliozk

Рассуждать на тему «а если Коломойский прав», имея 200-миллиардную дыру в кредитах Привата, выданных связанным с бывшими акционерам компаниям, могут только очень уж альтернативно одаренные люди.
Впрочем, голосование за Зеленского - уже само по себе диагноз


ЗЛОСТИВЦЯМ ПЕТРА
emiliozk
Євген БистрицькийДоктор філософських наук, професор, завідувач відділом Інституту філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди
В соцмережах з'явилось забагато примітивних злостивців Петра. Це не лише типові заздрісні душі, у всіх розділах історії щасливі топтати повергнутого володаря. Зміна у президентській гілці влади створила підставу ресентименту для політичних експертів від інших політиків, особливо від програвших вибори. Підставу для публічного нищення, немовби легалізовану перемогою третього. Жадно очікувану умову помсти Петру, немовби винному в виборному неуспіху їхніх фінансових вождів. Словесної помсти, яка, напевно вважають, виправдовує їх самих, неуспішних радників програвших.

Ось вони. Перераховують всі гріхи його політичного режиму, приписують їх саме йому одному, мріють про невідворотню неминучу помсту аж до кримінального покарання.

Вони зовсім не визнають дійсних післямайданних досягнень Украіни за доби Петра, які відомі всім – армію, мову, віру, реформи, що закривають доступ для чужих скреп та відкривають Європу і на практиці останніх виборів для всього світу свідчать про досягнутий рівень демократіі.

Як правило, такі підло злі російськомовні. Вони нормально післярадянські післяросійські космополітане. Саме тому вони не бачать, або просто невинно не мають органу бачення зробити це, – бачити політичну реальність, підтверджену демократичними виборами нового Президента з багатьох претендентів.

Вони позбавлені головного – відчуття і розуміння потенційної політичної сили Петра, як на сьогодні найреальнішого лідера для партійного об'єднання національних сил та інших – з претендентів та супротивників у виборчих перегонах – на демократичній платформі.

Наразі Петро є першим серед лідерів національних демократичних сил, тобто першим серед політичного представництва інтересу національно-культурноі, історичної, ідентичності України. Тому, до речі, як приналежний до таких сил мер Львову, здається, вчиняє послідовно, незважаючи на можливі персональні претензії до першого серед рівних.

І не послідовно діють ті національно орієнтовані демократи, чия персональна образа на нечемні, інколи брехливі та маніпулятивні, звинувачення з боку виборчої команди Петра, застлали їм очі, щоб побачити надособистий украінський інтерес. Замість думати про наступне демократичне партійне будівництво та про об'єднання віковічно розрізнених національно-культурних сил. Замість, нарешті, створення солідарної, нормальної, демократичної опозиції новій владі в новому парламенті, якою б чудовою остання не була. Замість такого творення чесного і розумного політичного опонента, необхідного, як повітря, для краіни, вони, фактично, грають в просту чужу гру разом з його злостними ворогами. Які легко стануть знищувати і іх самих у звичний спосіб медіа маніпуляцій та наклепу.

Втім, Петру треба допомогти зробити це "замість". Допомогти не пустим перегавканням на шоу та в соцмережах. І зовсім не фантомними спогадами охоронців від критики. Та, зазвичай, не сутяжництвом з відшукування порушених традицій і норм новим Гарантом та його командою, які ще не заступили на чергування по системі та армійській казармі.

Те, про що йдеться – демократична політика, що має національну орієнтацію, сама підказує шляхи допомоги. Це настійлива вимога партійного будівництва наново, безпосредня участь в ньому – перебудови на відкритих всім, демократичних, началах та публічно заявлених принципах. Щоб позбутись критичних наслідків політичного трайбалізму, корупції та комунікативної відірваності від громадян. Щоб в в цей рух прийшли кращі представникі громадянського суспільства, яких "почуто".

Пафос такого бачення вимагає згадки про те, що вже давно сказано. Що насправді наріжний камінь – це не Петро. Справжній камінь, скеля для будівництва – це незалежна Україна. І якщо від цього каменя Петро буде здатний підтвердити наново своє політичне ім'я, то це лише на благо цілому суспільству.

Я не хочу ставити питання: Чи буде? Для справді європейськоі України та її патріотів на зараз немає іншого виходу.

https://blogs.pravda.com.ua/authors/bystrytsky/5ccda1d84d168/

Навіщо Коломойський спалив Авакова?
emiliozk
Чому Коломойський публічно заявив, що він і Аваков разом "вболівали" за Зеленського "проти Петра"?
Звісно, що для тих, хто уважно стежив за розвитком політичних подій, ця сполука і раніше була секретом Полішинеля.
Але одне діло здогадуватися, а інше - мати публічно проголошену позицію "від першої особи". Причому не від Авакова, а саме від Коломойського.
Гадаю, що відповідь слід шукати в майбутніх парламентських виборах. А точніше, в бажанні ІВК максимально обмежити пану Авакову маневр, пов'язаний з визначенням складу його політичних союзників.
Бо після такої заяви про "фан-клуб вболівальників Зеленського" мені дуже важко уявити, що всі члени політради і голова фракції НФ (список тут: http://nfront.org.ua/team) підуть на парламентські вибори одним списком, ще й маючи Коломойського в себе за спиною.
Натомість Коломойському союзники (і вассали) в новому парламенті будуть дуже потрібні. Причому такі, що не зможуть від нього дистанціюватися, коли за певних обставин (наприклад, вирішальні виграші в судах по Приватбанку) він стане в Україні надто одіозною політичною постаттю.
Отож, повангую, що ближче до осені саме у цій ділянці політикуму на нас чекають особливо цікаві процеси.

Пожелания, опасения и надежды
emiliozk

Про президентство Зеленского без шуточек

1. Я на самом деле желаю Владимиру Александровичу удачи. Как президенту Украины.

2. Что такое удачи Президенту? Это двигать страну дальше в НАТО и в ЕС. Это избежать обострения на фронте и при этом не слиться под Россию. Это перейти к следующему этапу децентрализации, макроэкономической стабилизации и начать делать реформы, которые не получились у предшественника.

3. Я не желаю Владимиру Александровичу удачи в контексте того, что в его кругу есть латентные ватники и малороссы, которые хотят вернуть в Украину победобесие и прочую путинскую лабуду. В этом я желаю им провала и сделаю все, чтобы был провал.

4. Я не желаю удачи другу Владимира Александровича Игорю Валерьевичу. Я очень надеюсь, что Зеленскому и Ко хватит хитрости кинуть Коломойского также, как Порошенко кинул Фирташа. И чтобы Коломойский вышел из президентства Зеленского с такими же потерями, как Фирташ после Порошенко.

5. Я желаю Владимиру Александровичу досидеть свой срок до конца. Потому что я не хочу, чтобы еще одного президента Украины выкидывали на мороз, потому что он попытается страну слить под Россию. Пусть найдет в себе силы и ум двигать страну куда надо.

6. Я надеюсь, что Зеленскому хватит ума и воли стать если не сильным, то хотя бы более-менее приличным президентом.

7. Считаю ли я эти надежды реалистичными? Не особо.

8. Дам ли я Зеленскому аванс и право на ошибки и гибридность? Нет. Сейчас не 2014 год, страну спасать не надо. Ее надо не про@бать. Поэтому новый президент в авансах не нуждается, для его позитивной и прогрессивной работы предшественник (при всех уже своих ошибках) сделал достаточно. Армия - есть. Внешняя политика выстроена. Государство не разваливается на куски как 5 лет назад.

Вы стали президентом когда экономика уже растет 3 года подряд, когда доходы населения растут, когда главный торговый партнер - ЕС, когда зависимость от России минимальная за 28 лет, когда бюджетная система работает как часы впервые за все время независимости, когда уровень коррупции (смотрите рейтинги) - самый низкий за последние как минимум 15 лет.

Благоприятнее условий для старта не было, вероятно. даже у Ющенко. И даже войну с Россией можно обернуть к своей выгоде.

Удачи, Владимир Александрович. Искренне - удачи. Потому что от вашей работы или вашего провала во многом зависит будущее Украины.

Шанс у вас есть. Я не особо верю, что вы им сможете воспользоваться. Но ни вы, ни ваша команда, ни ваш электорат никогда не смогут сказать, что для вас не созданы все условия успеха.