January 27th, 2021

Корчится безъязыкая


Дмитрий Галко, 26.01.2021

Понижение статуса русского языка в Молдове, где путинский друг Додон вернул ему было статус "языка межнационального общения", как и перевод сферы обслуживания в Украине на государственный язык при русскоязычном Зеленском - это история не про ограничение прав. Это про ограничение привилегии жить так, словно "где мы, там Россия".

В Украине и Молдове хорошо знают, что такое "вепонизация" (от англ. weapon - "оружие") языка. Около 14 тысяч погибших, 40 тысяч раненых, полтора миллиона перемещенных лиц - вот цена, которую заплатила Украина за это знание. Приднестровье, Крым и Донбасс научили укреплять лингвистический иммунитет. Потому что вслед за русским языком может прийти русский штык. Так же как немецкий штык пришел в свое время в Судеты. Ведь чеху учить немецкий язык было легко и полезно, это один из величайших языков в мире, а вот заставлять судетского немца учить чешский - издевательство и ущемление прав, фактически фашизм.

С аргументацией российских властей и тех, кто обслуживает их интересы, все понятно. Но им зачастую "из гуманитарных соображений" подпевают прекраснодушные люди, которым дорог русский язык. "Язык ни в чем не виноват", "это язык не только Путина, но и Пушкина", "для языка нет границ и преград", "языки могут мирно сосуществовать", "нельзя навязывать язык", "а вот в Швейцарии..." И виноватыми опять-таки оказываются те, кто "покушается" на русский язык.

Все эти соображения игнорируют историческую и современную реальность. Конечно, в русском языке нет никакой метафизической субстанции зла. Да, каждый язык имеет право свободно жить и развиваться. В мире идут пусть печальные, но вряд ли обратимые процессы экспансии больших языков и уменьшения языкового многообразия. Но здесь речь не о естественной конкуренции языков: один язык в этом случае выступает как инструмент захвата и подчинения, наряду со штыком, а другие - как оружие самозащиты.

Что бывает, если послушаться окриков из Кремля, хорошо видно на примере Беларуси. Где формальное двуязычие обернулось тотальной русификацией, а та в свою очередь - угрожающей зависимостью от Москвы, вплоть до неспособности самостоятельно решать политическую судьбу. Здесь, для того чтобы жить с Кремлем в мире и получать за это преференции, отказались от всего своего: языка, истории, культуры. Началось это еще при предыдущем "батьке", Петре Машерове, занимавшем пост первого секретаря ЦК КП БССР с 1965 по 1980 гг. В той или иной степени русификация успешно велась на территории всего СССР, но партийное руководство и элиты в других республиках сопротивлялись ей по мере сил, а в Беларуси пошли навстречу этому процессу и максимально его ускорили.

Рассказывают, что когда первый секретарь ЦК КП БССР Кирилл Мазуров выступал на праздновании 40-летия республики в 1959 году на белорусском языке, Никита Хрущев воскликнул: "Ни черта не понятно!" Чуть позже он добавил: "Чем быстрее все мы заговорим по-русски, тем быстрее построим коммунизм". После чего, как вспоминал белорусский писатель Пимен Панченко, "холуи и карьеристы растоптали все, что осталось от родного языка". В результате к 1991 году БССР оказалась наиболее русифицированной республикой. И коммунизм задержался тут на лишние 30 лет, с очень коротким перерывом на свободу. Белорусы так ее испугались с непривычки, что в 1994 году выбрали президентом Лукашенко. Который "вернул все взад": колониальные флаг и герб, русский язык, палочный порядок, бесправие в обмен на гарантированную пайку, московскую экономическую пуповину.

Казалось бы, белорусов можно вешать на доску почета и объявлять образцом для подражания. Но нет, и тут "национализм" и "ущемление прав русскоязычных" - это о табличках и объявлениях в транспорте на белорусском или об инициативе какого-то кафе, которое дает 10-процентную скидку клиентам, говорящим на белорусском. А ведь надо очень постараться, чтобы услышать в нынешней Беларуси белорусскую речь. Не существует телеканалов на белорусском, все фильмы в кинотеатрах идут в русском переводе, нет белорусских университетов, а число белорусских школ стремительно сокращается. Видимо, искомое "равенство" наступит только тогда, когда исчезнут последние признаки существования белорусского языка и какой-либо культурной отдельности.

В Беларуси нет своих Крыма и Донбасса, потому что там "Лугандония" победила еще в 1994 году, и последствия белорусы расхлебывают до сих пор. Повальное русскоязычие их обезоружило. Теперь они живут с постоянной оглядкой на Москву. Едва ли белорусы более трусливы, чем украинцы. Но противостояние диктатуре не формулируется для них в терминах национальной идентичности или цивилизационного выбора. Украинскому Майдану это придавало героический пафос национально-освободительной борьбы, когда Янукович воспринимался как угроза существованию нации, а лозунг "геть від Москви!" означал естественный спасительный выход - и путь к свободе.

Когда-нибудь, когда Россия будет свободной и станет иначе выстраивать отношения с соседями, к вопросу о языке, наверное, можно будет вернуться. В конце концов, то, что ирландцы в абсолютном большинстве говорят на английском, не помешало им сделать свой выбор - остаться в Евросоюзе, когда Великобритания из него вышла. Но у ирландцев, кроме опыта борьбы за независимость, есть Северный пролив. Бывшие порабощенные народы Российской империи такой естественной границы не имеют. По сути, язык - одно из немногих защитных укреплений.

https://graniru.org/opinion/m.280911.html?fbclid=IwAR3qyIwVpwrqoUL0fwlQ2ArRFHDfc7KceZ-uW4hpIJBv2zJHlUFHFTZPJoY

"Я всю жізнь жіву в етам горадє.."

був колись за декілька днів до 18 лютого 14-го такий собі ніби пробний марш до Верховної Ради. і ось підходимо ми до огорожі з щитів, якими огородився Антимайдан в Маріїнському парку і самі по собі зав'язуються дебати по ту і по цю сторони. І верткий тіпочок з виду як брат Портнова - комсомолія і підлість на всю фігуру дуже вічливо, але якось страшенно в'їдливо демагогствує, що тут немає киян, нікого немає з київською пропискою і т.п. - так ніби люди посходились під ВР вирішувати ціноутворення київської комуналки.
Але багатьом аргумент зайшов - познічувались. Ситуацію якось треба було виправляти і я дістала свій паспорт, відкрила на сторінці з київською пропискою, сунула в мордяку і голосом розлюченого самурая попросила показати свій з київською ж пропискою. (о, ненавиджу цей вид понту корєнного столичного жителя, але зрідка приходиться відповідати). І брат Портнова злиняв, бо був некиївський. Це було кумедно.
Завжди вражало нахабство брехати в очі таке властиве русскомірцям.
Сьогодні стала свідком сцени в дусі Ніцой, тільки дзеркальної. Ну, як свідком? - з серії: я свідок, а що сталось?
Поки чоловік стояв в черзі на касі в АТБ, я сходила дістати куплене раніше зі сховку, підійшла до каси з іншого боку і застала дивну сварку: здоровий такий гопник з лицем ніби вирізаним з пенька затупленою сокирою безталанним скульптором щось тихо, так що ніхто і не розчув, зло пробурмотів моєму чоловіку і різко стартанув на вихід. Ми потім реконструювали, це було щось типу: щас как дам тєбє в морду.
Ми розпитали касирку - виявляється, тіпочка збурила українська мова (!) касирки. І він почав воняти: "я всю жізнь жіву в етам городє, здєсь всьо на русском, тьі - панаехавшая". Але воняв так тихо, що чула тільки касирка і навіть мій чоловік, що в черзі стояв за тіпочком нічого не зауважив, окрім того, що черга не рухається і попросив не затримувати чергу. Українською ж.
Ну, от уявляєте стрес гопнічка: касирка українською, покупець українською і все це в українському місті посеред держави Україна.
як тут не впасти в тоску істінно русскому чєловєку? Але злість злістю, а впевненості в своїй позиції він не мав зовсім - інакше не бурмотів би не собі під ніс, а говорив би голосно.
п.с. а знаєте, як мені кортіло сказати, що я теж все життя живу в цьому місті і що далі? Пропустила всі веселощі, блін.
До слова, багато хто з працівників магазину, в т.ч. і на касах, з пригороду і таке враження, що їм ніби зелене світло включили і тепер можна говорити тією мовою, якою вони говорять по життю.

Донецький Дахау

сьогодні опублікував кілька знімків донецького концтабору «Ізоляція», в якому бойовики ДНР тримають своїх в'язнів. Сам Стас теж провів там чимало часу і описав цей період свого життя в книзі «Світлий шлях».
Якраз днями закінчив її читати. І можу сказати без жодного перебільшення, що у Стаса вийшла велика книга, яка посяде гідне місце серед кращих творів української літератури.
Справа не тільки в її літературних перевагах, які безумовно є. У нас виходить чимало книг, написаних талановитими авторами. Головне - в книзі Асєєва описується реальний досвід перебування у нелегальній в'язниці з дуже жорсткими умовами утримання. Досвід, через який автор пройшов особисто. І це надає тексту особливої ​​ваги. За останній час жодний інший твір не викликав у мене таких емоцій.
Найбільше вразила буденність описуваного зла. Автору дуже добре вдалося її передати. Всі ці страшні місця, де тримають і катують заручників (підвали, концтабір «Ізоляція») - знаходяться не десь за містом, у закритій зоні. Це просто звичайні будівлі Донецька, які мають конкретні адреси в межах міста. Повз них тротуарами цілий день ходять люди, проїжджають автобуси з пасажирами, а в цей час за вікном когось б'ють струмом та душать пакетом. Цікаво, що відчувають донеччани, які кожен день їздять на роботу повз «донецький Дахау»? Адже про те, що відбувається в «Ізоляції», вже пишуть не тільки в українських, але і в російських ЗМІ. Отже, люди знають, що це за місце.
Книгу Стаса обов'язково потрібно перевести хоча б на основні європейські мови і презентувати в ЄС. Без допомоги держави тут не обійтися, але це той випадок, коли допомагати дійсно потрібно. Великих витрат це не потребує, а ефект складно перебільшити. Вкрай важливо відкрити світу, що насправді відбувається зараз на непідконтрольній частини Донбасу. І зайвий раз нагадати, що відповідальність за всю цю дичину несе Росія, яка цю територію контролює.
Замовити книгу Асєєва можна за посиланням.
Вона написана українською та російською мовою. Дуже раджу прочитати.

Слуги

​​#инсайд Источники сообщают, что несмотря на вчерашнее, абсолютно ультимативное заявление депутата Дубинского в адрес президента Зеленского, раскола фракции «Слуга народа» в ближайшее время ожидать не стоит.

🏛️В расколе сейчас не заинтересована ни одна сторона-участник – ни Корниенко с Арахамией, ни Дубинский.

🤡«Слуг народа» напугал свежий рейтинг. КМИС всегда сотрудничал со структурами Медведчука, однако падение рейтинга «Слуг народа» и рост рейтинга ОПЗЖ – очевидны. Результаты рейтингов показывают – у «приСлуг» посыпалось «ядро», их базовый избиратель. Заметно перетекание избирателя к ОПЗЖ, и к «Батькивщине» Тимошенко. «Европейская солидарность» сейчас наиболее рейтинговая прозападная политсила, а это значит, что массовое перетекание избирателя к ней – дело недалекого будущего.

😮Все это заставляет «Слуг народа» сбиваться вместе – банально, они боятся оказаться один на один с ОПЗЖ и «Европейской солидарностью» (кого кто больше пугает). История казака Гаврилюка, который был депутатом, а ныне работает в Киеве на такси, для многих – ночной кошмар из страшных снов.

🙅🏻‍♂️Как ни удивительно, раскол фракции не нужен и Дубинскому. У него возникли серьезные проблемы с его основным работодателем – олигархом Игорем Коломойским. Дело в том, что санкции США против Дубинского сделали его токсичным и для структур Коломойского так же. Вопреки многим оценкам, Дубинский для Коломойского – далеко не ценный актив, он всего лишь еще один скандальный журналист. Не больше. Как и Лещенко, Дубинский был лишь рейтинговым «сливным бачком». Имея под рукой канал «1+1», Коломойский таких «дубинских» может штамповать десятками. 

🇺🇸А вот то, что Дубинский под санкциями США, при чем как агент России, делает его крайне токсичным – и для Коломойского в том числе. О том насколько все серьезно, свидетельствует хотя бы предупреждение Национального банка финансовым учреждениям, о рисках сотрудничества с подсанкционными лицами. Ни сам Коломойский, ни его фирмы ныне под санкциями США не пребывают – и не очень-то хотят. От лиц, пребывающих под санкциями, им желательно держаться подальше.

🇷🇺Кроме того, сотрудничество Дубинского с Деркачем – это история Кремля, но никак не Коломойского.

😎У Коломойского Дубинскому четко дали понять – свои проблемы он себе сам создал, сам и должен их решать. Все что мы видели на заседании фракции «Слуга народа» и на видеообращении Дубинского – блеф. Дубинский пугает Зеленского и Ермака расколом фракции, прекрасно зная, что с депутатом, пребывающим под санкциями, открыто сотрудничать не станет даже ОПЗЖ. Ему выгодно пугать расколом фракцию – но не колоть ее.

🙌🏼Стороны сейчас постараются конфликт заморозить. Сделают вид, что они ведут сложные переговоры, но не будут предпринимать никаких резких движений. То, что вчерашняя угроза Арахамии об исключении из фракции была воспринята правильно всеми депутатами-служками – яркое подтверждение наших слов.

👉🏻Сколько будет тянуться такое «замороженное равновесие»? До новых ударов со стороны США. Например – до новых санкций против представителей Украины. Они – будут.

С врагами, и вправду, повезло

Принято клясть нашу пятую колонну, но я рад, что она у нас именно такая.
Что интересы РФ у нас представляет Мертветчук с его лицом упыря, харизмой мокрицы, происхождением от полицая и биографией второго прокурора Стуса.
Что на острие борьбы с фашистской хунтой у нас Бильченко, Монтян да Кива, а в зале славы - Кауров, Фролов да прочие Бузины, люди столь же умные, сколь и красивые.
Что с внешним управлением воюет Дубинский, чья мама любит буквально все, и в устах которого слова про собачий рот звучат проекцией.
Что чудовищное бабло было влито в Шария и перелито им в модные кофточки - а сейчас он даже партию из маминых дурачков, собранную под личный бренд, удержать от распада не может.
Это хо-ро-шо.
Хорошо, что лицо врага именно такое - кривозубое, мохнатое и обрыганное.
Так и должно быть.

Захоплення судової гілки влади триває...

🤬Судової реформи, схоже, не буде в жодному вигляді – подякуйте Слугам і їхньому патрону Зеленському.
Комітет з правової політики повністю схвалив переписаний під ВРП текст законопроєкту № 3711 про формування Вищої кваліфкомісії суддів.
Неочищена ВРП, яка відмазувала фігурантів плівок Вовка і суддів Майдану, отримає повний контроль над формуванням ВККС, а роль міжнародних експертів у процесі буде знівельована.
Після ухвалення цього законопроєкту Вища рада правосуддя разом із Павлом Вовком зможуть наповнити суди двома тисячами підконтрольних суддів.
Депутатів не зупинило те, що текст законопроєкту повністю суперечить Меморандуму України з МВФ, висновку Венеційської комісії, рекомендаціям послів G7 та ЄС.
І якщо зал це підтримає - можна буде забути не тільки про реформу судів, а й про західну підтримку. Це буде плювок в обличчя нашим найближчим міжнародним партнерам, які вклали в антикорупцію і реформу судів чимало зусиль.
Впевнений, Портнов і Вовк саме цього й добиваються.

Розпад 73

Суспільство шоковане лідерськими цифрами ОПЖЗ в соціології. Експерти намагаються звинуватити соціологів у продажності або вишукують складних причин такої ситуації.
Насправді, все просто. Ватна частина 73-відсоткового електорату, встановивши, що дружби-жуйки з Путіним Зеленський їм не забезпечив, а тарифи підняв, природно повернулася до альма-матер - медведчуків з бойками. А от проукраїнські сили з числа розчарованих Голобородьком повертатися «додому» не поспішають. Надто великі ресурси були направлені свого часу на компрометацію Порошенка та постмайданівського керівництва.
І згадайте: далеко не лише кремлівці та олігархічні медіа до того долучилися. Чи не найсуттєвішу роль зіграли так звані «патріотичні сили» - від білих пальт до націоналістів, від грантоїдів до ультраправих комерційного ґатунку. Самі по собі вони всі надто нікчемні, щоб мати реальну електоральну перспективу, але в знищенні найспорідненіших ідеологічно партій та їхніх лідерів виявилися цілком ефективними.
Я не думаю, що нинішня ситуація означає скору катастрофу. Стеля підтримки ватних партій наразі не перевищує 25 відсотків. І переважна більшість населення на питання щодо ставлення до Московії, шляху руху України, мови тощо відповідає протилежно до виборця ОПЖЗ. Та й цивілізований світ, загалом, на нашому боці. Тому пряма аналогія з подіями сторічної давнини поки що є недоречною.
Але в міжнародному змаганні націй, що «не марнують жодного шансу змарнувати шанс» ми вперто рухаємося до чемпіонської сходинки