March 2nd, 2021

Россия и кроличья нора


Павел Казарин


Не надо обсуждать российскую оппозицию. Потому что в России нет оппозиции.

Все просто. Оппозиция должна бороться за власть, а в России это невозможно. Политическое поле силовики каждый день удобряют машинным маслом. Несистемные ребята не имеют ни единого шанса пробиться в кабинеты. А системная оппозиция давно согласилась на роль подставного спарринг-партнера. Все, что остается российским оппозиционерам, – это быть диссидентами.

Диссидент не борется за власть. Он всего лишь пытается не петь в общем хоре. Пытается быть гигиенистом, не пачкается в коллективных письмах и выживает в стране, живущей поперек того, во что он верит. Он не сражается с системой, а всего лишь пытается с ней не соприкасаться. Эдакая внутренняя эмиграция – при нежелании или невозможности эмиграции внешней.

В России не осталось медиа. Гранды стали рупорами пропаганды еще в позапрошлом десятилетии. Независимых выкупили или закрыли. Небольшой либеральный заповедник инакомыслия погоды не делает. Собственно, последним островком сопротивления остаются западные соцсети, а потому теперь мы станем наблюдать войну российских властей с Youtube и Facebook.

Реальность есть, но ее негде обсуждать. Вместе с диссидентами возвращаются кухонные разговоры. А заодно привыкание к мысли, что ты не влияешь на судьбу страны, в которой живешь. И самое безнадежное в том, что траектория рельс, на которых стоит российский поезд, вполне недвусмысленна.

Мы можем спорить, что именно обрекло Москву на этот сценарий. Рост цен на нефть, развязавший Кремлю руки в начале нулевых. Первый Майдан, заставивший российские власти подозревать вторжение Запада. Судьба Каддафи, убедившая Кремль не идти на уступки Вашингтону. Вторжение в Грузию, доказавшее Москве слабость Европы.

Это мог быть второй Майдан, который Кремль счел объявлением войны. Оккупация Крыма, которая отрезала России путь на Запад. Или санкции, которые были восприняты как начало осады. На самом деле, нюансы уже потеряли значение. Куда важнее то, что ждет Москву дальше. И тут особенных развилок ждать не стоит.

В какой-то момент в жизни любой страны может случиться эффект эскалатора. Когда государство оказывается в ситуации, обрекающей на эволюцию или деградацию. Нечто подобное случилось в судьбе Украины в 2014 году, когда российское вторжение обрекло официальный Киев на перемены.

Эти перемены были вопреки. Вопреки желанию элит. Вопреки воле олигархов. Но они были неизбежны, потому что без них о выживании украинского государства не было бы даже речи. Киев вынужден был становиться частью коллективного Запада, по мере того как Москва сама отрезала ему путь на Восток.

С той самой поры Украина едет на эскалаторе, который ведет ее вверх. Власти могут скатываться в рецидивы. Начинать шагать в обратную сторону. Но пока что сама логика событий обрекает страну меняться. Пусть даже медленнее, чем она может. Пусть даже неохотнее, чем следовало бы. Киев движется зигзагами, но их путанная траектория все равно не подвергается сомнению. Достаточно сравнить нынешнюю повестку страны с довоенной.

А в это же время России продолжает путешествие на эскалаторе, ведущем вниз. Власть зачищает инакомыслие. Мыслепреступления карают тюремными сроками. Протест объявляется интервенцией, а протестующих убивают химическим оружием. Каждый новый виток законотворчества увеличивает сроки и штрафы. Каждое следующее решение Кремля возвращает страну в самые несимпатичные советские практики.

Несложно представить, как может выглядеть украинский успех. Мы просто обнаружим еще одну страну Восточной Европы. С унифицированными правилами и реформированными институтами. Да, инерция никуда не денется, а вместе с ней – изрядная доля консерватизма мышления. Но это все равно будет страна, куда более близкая средней европейской температуре, чем соседняя Беларусь.

А вот будущее России представить куда сложнее. Глубина деградации может опережать даже самые смелые прогнозы. Никто не знает, какой будет финальная точка этого путешествия. Равно как и то, что будут считать нормой российские граждане через десять лет.

Некоторые развилки становятся судьбоносными.

https://censor.net/ru/blogs/3250615/rossiya_i_krolichya_nora

Одесса это Украина!

Ааааа!!!!))) Но, всё по порядку:
Захожу сейчас в магазин, здороваюсь "доброго дня!", а мне в ответ: "по-русски, пожалуйста!". Присматриваюсь, а это такая себе одесская тетка-сепарша, от их сразу видно и по прическе и по ожёжке). Я ей так ласково тихим голосом:
- Перепрошую, панi, чи я щось наплутала? Ми в Ростовi чи в Воронеже?
И в ответ мертвая тишина. В воздухе запахло гранд-шкандалем!)) Шо вам сказать, видели бы вы эту сценку)) Прибежала зведующая, сильно извинялась, сулила большие скидки на товар:-)
-Навiщо менi ваша знижка? Це неповага до мене! Вибачайтесь!
всё так же тихим и нежным голосом продолжаю я улыбаясь!
Картина маслом!))
Они думали, шо я повернусь и уйду!)) А дуля вам!)
Я потом там еще час провела примеряя джинсы, чуть не доведя ту тётку до сказу!)), тому що мовою щебетала як соловейка))
Афигеть! Я тут пару часов назад пост наваяла, как в магазине продавец приказала мне (именно приказала!) говорить по-русски, на моё обращение к ней украинскою. Комментов тьма! Ну, такое! И тут заходит в мой профиль хозяйка самого известного в Одессе Ирландского паба на Дерибасовской Инночка Павловская, которая пишет всякую хрень (мы лично знакомы, это же Одесса), типа, а зачем)), в ходе диалога меня оскорбляет и пишет " не приходи и увидишь меня на улице- не здоровайся... ты этими провокациями вызываешь не любовь у укр языку и культуре, а только ненависть... и в первую очередь к себе!"
Говорить соловьиной - оказывается провокация! Интересно, на каком языке у Инночки в Пабе официанты и бармены обслуживают гостей? В Украине! В Одессе!
Дело перехода на мову долгое, тут с разбегу никак нельзя, только личным примером, только со спокойной выдержкой можно постепенно овладеть украинским в Одессе! А Одесса это Украина!
Крапка!

Чергове дно малоросійства в українському футболі

Спортивно-патріотичний телеграм-канал "Правий Інсайд":
Нещодавно в українському футболі було пробите чергове дно малоросійства. Недолугі футбольні та навколофутбольні малороси готові до безкінечності вдосконалюватись у власних зашкварах. На цей раз ньюзмейкерами та номінантами на премію "Ущємльонний малорос" стали головний та четвертий арбітри матчу 15-го туру Української Прем'єр-ліги між ФК "Львів" та ковалівським ФК "Колос" Віктор Копієвський та Микола Кривонос...
Тренер господарів після перепалки з 4-м арбітром отримав жовту картку від головного рефері Віктора Копієвського. Але скандальність епізоду з "ущємлєнія арбітра в трусіках" полягає в тому, що жовту картку головному тренеру "Львова" показали за те, що він попросив четвертого арбітра говорити з ним українською. Четвертий арбітр сигналізував про це головному і він продемонстрував "гірчичник" Віталію Шумському.
Після цього уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь дав голові Української асоціації футболу Андрію Павелку два тижні на пояснення ситуації з використанням суддями недержавної мови при обслуговуванні даного матчу.
Невдовзі історія отримала продовження і УВАГА: четвертий арбітр матчу Микола Кривоносов, той, хто відмовився говорити українською і попросив головного суддю покарати за зауваження тренера львівської команди подає на Шумського до суду за нібито наклеп, хоча є відео, що підтверджує все, що говорить тренер.
А пізніше ще й з'явилась інформація, що у зв'язку з подіями щодо так званого мовного скандалу навколо тренера Шумського футбольний клуб «Львів» почали жорстко «пресувати» з Києва, скажімо так, з кіл, максимально наближених до УАФ. Вимагають відповідну заяву для пом'якшення ситуації, яка вийшла за рамки футбольної.
І от сьогодні вже як апогей всього цього ідіотизму, футбольний клуб "Львів" робить "хід конем". Що б ви могли подумати робить клуб? Можливо публікує заяву в підтримку свого тренера? Чи оголошує про те, що від сьогодні і назавжди у клубі будуть спілкуватися виключно українською мовою? Ні! Вони звільняють Віталія Шумського в посади в.о. головного тренера і призначають нового тренера (російськомовного, як і треба). Звичайно ж вони скажуть, що це через "незадовільні результати", але давайте будемо відвертими. Те, що демонструвала команда до і після того, як на тренерську лаву прийшов Шумський - небо і земля.
Все це виглядає настільки абсурдним, що навіть не віриться. Але, знаючи наше псевдо українське спортивне середовище, майже на 100% зросійщене та виховане за канонами "какаяразніца", в ньому по-іншому і бути не могло.
Спортсмени та тренери, що насмілились спілкуватись українською, не тільки знаходяться у тотальній меншості, а й змушені роками миритись з цілковитим ігноруванням української мови, та в більшості випадків просто переходити на "общєпанятний" та асимілюватися. З цього явища потім і народжуються "вже в минулому україномовні", а в сьогоденні ватники, як Анатолій Тимощук, що прекрасно живуть та працюють в РФ, отримуючи гроші від "Газпрому".

Крим. Туга та ненависть

Так склалося, що Крим в моє життя увійшов вже тоді, коли я була дорослою. Вперше я потрапила туди, коли познайомилась з майбутнім чоловіком, він вчився в ХАІ, і в Криму була їх студентська база в Рибачому.
Це була моя перша самостійна подорож кудись, та ще й з хлопцем, мама потерпала, але ж відпустила. Це були незабутні два тижні, сповнені шаленого молодого гону, кримського вина, теплого моря і кохання. А потім я вийшла заміж за того, з ким була в Рибачому, і медовий місяць був в Криму, у Форосі.
Потім я возила туди старшого сина. Потім їздила туди з мужчиною, який став моїм другим чоловіком. Потім довгий час якось не складалося з поїздкою, але я завжди знала, що от складеться — і я поїду. Бо от же він, мій Крим, куди він подінеться, ну.
Потім народився молодший син.
Але він в Криму вже не був.
Бо в 2014 в нас Крим вкрали. Я пам’ятаю березень 2014 року так, ніби він був вчора. А вчора я навіть писати на цю тему нічого не могла, бо цей день в пам’яті — день розпачу і безсилля. День, коли в підсвідомості вперше оселилась думка, що великої війни не оминути. Про це кричав триколор, який 1 березня підняв над Харківською ОДА смердючий лапоть-нацист. Це було в очах зеленої вєжлівої сарани, яка захопила вулиці кримських міст. Я розривалась між Харковом і Кримом і весь час плакала.
З цього усвідомлення народилась ненависть до тих, хто ще вчора називав себе сусідом і братом. Ненависть, яка горить яскраво і досі, рівним сильним полум’ям, яка вже ніколи не згасне. Ненависть, яка нарешті витіснила розпач, безсилля і страх. І в моїх дітях вона не згасне також. Мій молодший ніколи не був в Криму, але він вже давно знає, що таке анексія. Я в його віці ще не знала.
Як не знаю зараз того, чи встигну показати молодшому мій, український Крим. Той, де я колись була з його братом, з його батьком. Сподіваюся, що він зможе подивитись колись сам і показати своїм дітям.
Сподіваюсь, що дійсно почне працювати «Кримська платформа», ідея якої народилася ще за каденції Порошенка, а перше засідання має відбутись цього року, напередодні Дня Незалежності. Сподіваюся, що міжнародні партнери, провідні держави та міжнародні організації, які приєднаються до цієї платформи, дійсно допоможуть віднайти та втілити в життя якісь дієві заходи для деокупації Криму та захисту прав кримчан. Напрацюють механізми спільного тиску.
Сподіваюся, що слова західної підтримки не залишаться лише словами. Сподіваюся, нарешті стане очевидним, що не можна в 21 сторіччі просто взяти і захопити територію суверенної держави і не мати ніяких наслідків. Бо це руйнує весь правопорядок, який ще існує на сьогодні у світі. Тому наслідки мають бути настільки невідворотними і болючими, наскільки це тільки можливо. Щоб кожний зайвий день окупації пропалював величезну дірку в самому існуванні Росії на мапі світу. Аж поки там не залишиться нічого, крім дірки.
Я сподіваюся.
Я вірю.
Бо що мені залишається.
Бо Крим — це Україна.

Вакцина та схеми

Цілий рік дебіли «готувалися» до початку вакцинації. В результаті, коли отримали, нарешті, вакцину (останніми в Європі), доповідають про кількість щеплень, котру можна рахувати на пальцях. Рівень імпотентністі цієї влади становить для країну загрозу навіть більшу, ніж її недолугість чи злодійкуватість.
Але про останнє мушу сказати окремо. Аналізуючи ситуацію із закупівлею вакцини, мало хто звернув увагу на обставини процесу. Переговори, як нам довго розповідали, вів сам Янелох та міністр Степанов (тобто, держава на найвищому державному рівні). Але щойно вийшли на якісь домовленості із китайським виробником, там з‘явилася незрозуміла фірма-прокладка.
Коли той контракт зірвався, міністр Степанов продовжив переговори з індійським виробником. І не просто досягнув домовленості, а особисто, за наказом президента, відправився на завод контролювати відвантаження. Тільки от виявилося, що вакцину МОЗ і тут закуповує не у виробника, а в компанії-прокладки, власники якої живуть в Україні.
Розумієте, що коїться? Банда зелених шахраїв не здатна пройти повз будь-яку можливість вкрасти - навіть якщо це відбувається відкрито, у всіх на очах і при повному розумінні суспільством, що його грабують. А після Супрун, котра взагалі передала закупівлю ліків міжнародним організаціям і звела корупційні можливості до мінімуму, відбудова старих схем виглядає просто демонстративним плювком у обличчя суспільству.
І останнє. Враховуючи, що ресурс на закупівлю вакцин є абсолютно обмеженим, а їхній брак призводить до смертей українців щодня, ми маємо справу з бандою цинічних мародерів у прямому, а не метафоричному розумінні цього слова

Деимпериализация

Бойко, єто кремлевское &&&& стоит и рассказывает журналюгам-пропагандонам "Наш" о том, что якобы грантоеды в ВР протаскивают законы которые насоветовали с "запада", а это значит , что Украина управляется ВНЕШНЕ и что они, вот этот сраный жопаблок, не позволят , чтобы Украиной управляли из за границы.
Нет вы представляете!!!! они в 2010 году притащили в Украину московские спецслужбы , СБУ управляли россияне!
Послушно ввели войска РФ под видом "харьковских угод", куда вмонтировали оккупацию Крыма ещё в 2010. Они не только увеличили контингент, а мы даже не поинтересовались! И много таких фишек, как например до "харьковских угод" московские вояки не имели право покидать в/ч .
А рыги разрешили им свободное передвижение по Крыму. Понимаете для чего. Наши останавливает военную колону рф колону, а они им закон рыгов "хартківські угоди" : вот, имеем право, передислокация.
Мы обязаны заставить наших законодателей запретить все пророссийские партии и провести не только декомунизацию, но и полную деимпериализацию. Иначе наши будущие поколения будут погибать от российской агрессии, а внуки бойков, лёвочкиных, трухановых, шуфричей будут продавать нашу Украину.

Благодарность юбиляру. К 90 летию М.С. Горбачева

Я бесконечно благодарен Горбачеву за разрушение концлагеря, в котором ломалась жизнь трем поколениям. Разрушил он концлагерь простым способом: просто прекратил политические репрессии. А именно, освободил всех многочисленных политзаключенных из лагерей, тюрем и психугшек и  перестал набирать новых. Этого оказалось достаточно для того, чтобы СССР и власть КПСС рухнули в течение 2.5 лет. Оказалось,что держалась эта власть только на репрессиях, и, когда репрессии прекратились,  казавшийся вечным Совок помер.

Процесс этот начался с конца 1988 года, когда был освобожден из ссылки Сахаров и закончился в августе 1991 запретом КПСС и провозглашением Акта Независимости Украины. После освобождения Сахарова выпустили всех политзэков. Украинские диссиденты стали главной  движущей силой, душой,  украинской национально-демократической революции. Одновременно проходили антикоммунистические и антисоветские революции в т.н. социлистических странах и странах Балтии, что привело к крушению  советского блока и Варшавского Договора.. Объединились Германии. К власти там во многих местах поприходили  деятели антикоммунистического сопротивления.

Хочу еще раз обратить внимание, что процессы эти были все спонтанными. Сдерживали их ранее только репрессии и страх перед ними. Прекратить репрессии, являвшиеся сутью коммунистического режима,  было ох как нелегко! Требовались смелость, решительность и хитрость. Горбачев с этим справился.

Был он сыном своего времени, были у него иллюзии насчет жинеспособности советского строя и СССР. Он не хотел развала СССР. Но, прекратив репрессии, он сделал конец 74 летнего кошмара неизбежным. За это ему большое спасибо!