emiliozk (emiliozk) wrote,
emiliozk
emiliozk

Стриманий оптимізм від діда Свирида

Доброго здоров’я, друзі! Надворі неділя, погода чудова, є вільний час і гарний настрій, тому дід наважиться підбити деякі підсумки, поразмишлять і порассуждать. Розмишлять і рассуждать дід любить про сферу зовнішньої політики, але не тільки. Тож кому дідові сільські наблюдєнія цікаві, заварюєм собі… нє, спочатку годуєм котиків та цуциків, чухаєм їх за вушками, а вже потім заварюєм собі каву чи смачнезний чай. Помивши перед тим руки, бо хто його зна, де оті хвостаті бестії тинялися. Ітак.

Але спочатку вводна байка. Якось дід був у далекій дорозі і наш літак пролітаючи над Гімалаями потрапив у турбулентність. Там сходяться якісь потужні повітряні потоки, тому то була не просто турбулентність. А така несамовита бовтанка, що серед пасажирів реально почалася паніка. Правда, почалася вона не зовсім через турбулентність, а через розпачливі вигуки двох молодих хлопців, які сиділи неподалік від діда. Їхні вигуки в наелектризованій атмосфері Боїнга, котрим кидало угору і вниз, пролунали як набат, різношерста й різномовна пасажирська публіка дружно зацокотіла зубами, у різних кінцях літака заплакали діти, а деякі дорослі почали уголос молитися. Але оті двоє зберігали зовнішній спокій, бо, як виявилося, вигуки їхні викликала не турбулентність. Обидва сиділи в навушниках та втупившись в екран ноутбука дивилися кіно. І не просто кіно, а якийсь фільм-катастрофу, у якому в тартарари летіла уся наша планета. Зиркаючи час від часу на тих хлопців я аж запідозрив чи не українці вони часом. Бо ж відомо, що українцям реального екстриму завжди мало – нерви собі обізатєльно нада полоскотать ще й ужасом кінематографічним.

Останніми тижнями атсомфера в українському інфопросторі дуже нагадує мені вищеописану ситуацію в тому літаку. Країна об’єктивно проходить зону турбулентності, але політичних метаморфоз небайдужим українцям мало. Мало їм і звичних, густо замішаних на крові і вбивствах теленовин, які ретельно відбирають випускаючі редактори з усього розмаїття подій, принципово ігноруючи усі хороші чи смішні. Небайдужий українець іде ще й у соцмережі, де знаходить талановиті та аргументовані пости про чергові зради й очікуваний звіздєц, після чого сам пише пост чи комент всепропальського змісту. А далі до пізнього вечора сперечається в коментах із опонентами, які твердо переконані, що гаплика не буде. А натомість буде полнєйший і безнадійніший кірдик.

Вдосталь насперечавшись відповідальний громадянин сердито вкладається спати, але сон його не бере. Бо не все ще зроблено. Перед сном відповідальному громадянину конче необхідно переглянути ще й чергову серію життєствердного серіалу «Чорнобиль», додивившись яку небайдужий українець забувається нарешті тривожним сном людини, котра на сьогодні свій громадянський обов’язок повністю виконала. Наступного дня усе повторюється і не знаю як вам, друзі, а у діда цілковите враження, що відбувається якесь всенародне тренування, цель якого вигартувати в українців сталеві нерви. Або перетворити наш народ на політичну націю закоренілих нєврастєніків.

Дід не відчуває себе вправі ламати загальнонародний алармістський консенсус, цілком можливо, що перебування у постійному пригніченому й настрашеному стані є для багатьох людей внутрішньою потребою. І вони цим станом насолоджуються. От, наприклад, на японському телебаченні є навіть спеціальні шоу для любителів поплакати. Ведучі тих шоу майстерно викликають в людей потоки гірких сліз оповідаючи їм різного роду жалісні історії, й подібні передачі у Японії навіть популярніші, ніж комедії.

У цьому сенсі Україна від Японії як мінімум не відстає, а можливо навіть випереджає, бо в нас попри трагічні випадки з життя конкретних людей, активно просуваються апокаліптичні настрої, що й усій Україні бідолашній жити вже недовго зосталося. І що вже можна навіть не трепихатися, бо Хуйло із Трампом уже про все договорилися, і вже не лише новий «пакт Молотова-Ріббентропа» для України готовий. Готова вже ціла купа секретних до нього протоколів. Для ознайомлення з якими Трамп і викликає до себе пана Зеленського у Вашингтон.

Інші ж аналітики й обозреватєлі, здебільшого з пропрезидентського табору, переводять стрілки із зовнішньополітичного дискурсу на внутрішню повістку й оголошують головним ворогом України, від якого вона має усі шанси скоро сконати, нєкоє «глубінноє государство». Яке вже 28 років пожирає нашу бідну неньку і його треба знищити, бо воно заважає проростанню усього прекрасного, що несе з собою ера Зеленського. В общем, нема чого роззиратися довкола, нумо гуртом засовуєм голови під землю й боремося там з «глубінним государством». Втім, пишуть про оте «глубінноє государство» люди, які в ейфорії перемоги свого кандидата временно утратили зв’язок з реальністю й нєсколько відірвалися ступнями від нашої грішної планети, тому не будемо до них надто суворі. Тим більше, що скоро, як вони вдосталь накувиркаються у холодних та розріджених слоях атмосфери, їм предстоїть повернення. Приземлення об земну твердь, возможно, буде жорстким і не ісключено, що догори ногами.

Ретельно аналізувати й розвінчувати усі пануючі зараз фобії в діда нема ніякої можливості і чесно кажучи й бажання. Тому обмежуся подіями на міжнародній арені, де все цікаво й заплутано, хоча підтверджень, що все пропало, дід при всьому старанні знайти не зміг. Розумію, що цим страшенно розчарую читачів з обох таборів, але сільською аналітикою реальних ознак насуваючоїся на Україну катастрофи не зафіксовано.

Отже, минулого тижня відбувся перший офіційний візит новообраного президента пана Зеленського за кордон. Отого самого пана Зеленського, «молодій» команді якого дід на наступний же день після виборів виставив у сфері зовнішньої політики «червоні прапорці», за які заступати не слід. Прапорці виставив без розрахунку, що хтось у «молодій» команді то прочитає, а більше для моєї власної зручності – все що робить чи каже нова влада на міжнародній арені дід звіряє із написаним 22 квітня і таким чином мені легко визначити – був «заступ» чи ні.

І мушу об’єктивно визнати, що з формальної точки зору підстав дорікнути «молодій» команді в порушенні виставлених дідом обмежень поки нема. Некомпетента й дилетантська риторика про «будапештський формат» на заміну «нормандському» давно вщухла, балачки про прямі переговори з Хуйлом теж потихеньку припиняються, та й риторика щодо ЄС і НАТО повертається у традиційне русло аж до ступеню звинувачення Зеленського в прямому плагіаті промов Порошенка. Не може не радувати і реакція Москви на примиренчеські заяви пана Зеленського. Складається враження, що якщо Зеленський навіть запропонував би Хуйлу прийняти капітуляцію, Хуйло би ту пропозицію з обуренням відкинув: «Ви просите меня принять капитуляцию, но просите без уважения!». А Зеленський органічно не вміє з уваженієм, сказуються годи кривлянь на сцені, нічого не вдієш. Тому й реакція Москви на нього тупа, хамська і високомірно-чванлива. Тобто така, як нам треба.

Тому ще раз – порушень у проведенні стратегічної зовнішньополітичної лінії з боку нового президента дід на сьогоднішній день не зафіксував. Принаймні поки що. А сам пан Зеленський здійснивши свій перший закордонний візит до Брюсселю одразу вгодив усім – і своїм прибічникам, які радісно казали «вай, какой маладєц», і своїм противникам, котрі в розпачі хапалися за голови «бльо, це ж стид і ганьба». Найцікавіше, що праві і ті, й інші. Бо змістовно все, що говорилося (точніше читалося) паном Зеленським було правильно. Однак манера в якій то викладалося… хайгосподьмилує…

Втім, Європа бачила й не такоє, он пан Алексіс Ципрас, який трудиться в Афінах главою грецького уряду, принципово ходить без краватки, із брутально розстебнутим коміром і ніяких зауважень не слухає – бо в нього принципи. Серед яких рішуча готовність повсякчас смущати юних журналісток своєю підвищеною балканською волохатістю і він поступатися цим принципом в угоду общественним предрассудкам не намерен. Пан Зеленський, натомість, вирушаючи у Брюссель пішов україрнському суспільству на громадну уступку і краватку таки вдягнув. Наочно довівши, що він до чаяній громадян не глухий. На відміну від попередньої злочинної влади, котра принципово ходила у м’ятому піджаку.

Виступ пана Зеленського англійською мовою пролунав без перебільшення чудово, хоча б тому, що вселив у десятки тисяч українських школярів радісне відчуття своєї зверхності над президентом. Адже їхня англійська значно краща, а вимова набагато досконаліша. Та й батьки тих діток, послухавши виступ пана Зеленського, з гордістю гладили своїх розумниць і розумників по головах і це й є та десакралізація влади в дєйствії, про яку так люблять порассуждати прибічники пана Зеленського.

Втім, рівень володіння паном Зеленським англійською мовою криє в собі ще чимало інших блискучих дипломатичних переваг, як от можливість ігнорувати запитання партнерів по переговорах. А також журналістів. І не тому, що вони не зручні чи коварні. Просто пан Зеленський їх не розуміє. Європейські журналісти спочатку спантеличилися, однак, вони скоро заспокоїлися, дізнавшись, що президент України і українською володіє приблизно як англійською.

Загалом візит до Брюсселю відбувся успішно, головні месседжі пролунали внятно і чітко, а далі вже слово за нашими послами в зарубіжних країнах. А вони своє діло знають.

Далі дід не рекомендував поспішати з візитами у США чи Китай, або в інші країни-важковаговики, бо такі візити слід ретельно готувати. А ще я сподівався, що в ході тривалої підготовки про ті візити благополучно забудуть. Аж раптом, із неузгодженою з дідом ініціативою, вискочив містер Трамп, який запросив пана Зеленського у Вашингтон. “Ага!” – хором закричали одразу і прибічники пана Зеленського, і його противники. Перші радісно заявили про непідробний інтерес американського президента до персони ментально і світоглядно йому близького українського лідера, з яким він давно мріє познайомитися ближче, а якщо повезе, то навіть отримати його автограф.

Водночас, “ага!” у таборі противників пана Зеленського лунало не так радісно, а навпаки - містило помітні зловісні нотки. Оскільки противники чинного президента висунули одразу дві гіпотези, чому саме Трамп прислав Зеленському своє запрошення.

Перша гіпотеза пов’язана із наступними президентськими виборами в США, на яких противники містера Трампа планують активно розкручувати тему російських слідів і лічно Манафорта. Який добряче наслідив і на київських пагорбах. Тому від Зеленського Трампу потрібні докази, що обвінєнія беспочвенні, а з’явилися вони в результаті злочинної змови злочинного Петра Порошенка і злочинної Гіларі Клінтон. Але якщо Зеленський такі докази надасть, то не факт, що допоможе цим Трампу. Зате гарантовано перетворить Демократичну партію США на ворогів України. Якщо ж він відмовиться надати Трампу такі докази, то забезпечить вороже ставлення з боку партії Республіканської і лічно президента США. В общем, виходу немає, ґейм, як кажуть, овер.

Друга ж гіпотеза – уже згадана вище конспірологічна версія, що Україні кірдик, а Зеленського запрошують у США, аби він написав під “пактом Трамп – Хуйло” слово “ознакомлєн” та собственноручно підписався. Цю версію дід розглядати не буде, оскільки є в мене підозра, що... але не буду про це. Зауважу лише, що якщо рішення вже прийняте і якщо Україні вже гаплик, то навіщо оті церемонії із запрошеннями Зеленському відвідати США? Достатньо було б, щоб ізвещеніє про “пакт Трамп - Хуйло” передали дипломатичними каналами й підпис Зеленського в такому разі взагалі нікому не потрібен. Тут дещо інше.

Правдоподібніше виглядає, що містер Трамп дійсно вознамерився іспользувать пана Зеленського в якості пішака у своїй внутрішньополітичній боротьбі за серця й гаманці американських виборців. Але в такому разі Дональд Фредович сильно ризикує стати жертвою власної самовпевненості, бо він явно погано знає з ким надумав в особі пана Зеленського мати справу. Свята правда, що у міжнародних справах пан Зеленський вопіюще некомпетентний. А весь його допрезидентський міжнародний досвід обмежується виступами на самітах СНД. В якості коміка, що розважає почтєнную публіку. А ще він якось лічно бачив п’яненького президента РФ Медведєва в халаті. Проте подібного міжнародного досвіду для ведення предметних переговорів із нахабним і нахрапистим Трампом, як ми розуміємо, не зовсім достатньо. Однак, відсутність досвіду і знань природа щедро компенсувала пану Зеленському обдарувавши його видатними здібностями у такому виді восточних єдиноборств як “Де залізеш, там і злізеш”.

Для містера Трампа, який звик мати справу з відповідальними діловими партнерами, котрих так просто і приємно юзати, подібні люди дуже складні спаринг-партнери. Бо, наприклад, з іншим відомим майстром тих єдиноборств – із північнокорейським лідером Кім Чен Ином, Дональд Фредович уже третій рік вовтузиться. Але навіть закинути ногу на шию Кімові досі не зумів. Куди вже йому до пана Зеленського, із якого сорок п"ять мільйонів українців досі не зуміли вичавити хоча б якоїсь внятної обіцянки. Отже у Вашингтоні містеру Трампу предстоять дуже непрості переговори з паном Зеленським, по завершенні яких кращі аналітичні центри США зламають собі голови намагаючись збагнути об чом же був разговор. Особливо, якщо пан Зеленський підступно говоритиме англійською.

Дивна річ, але негативні риси наших політиків, які так дратують нас у внутрішньополітичному житті, на міжнародній арені часто обертаються перевагами. І пан Зеленський з його гіпертрофованою хитрожопістю в цьому сенсі далеко не первопроходєц. От візьмемо пана Кучму. Коли дід почув, що Данілич знову повертається у Мінську групу, то аж засміявся – повне дежав’ю із роком 2014. Чітко пригадую, як восени 2014-го, на тлі всепропальства першого розливу, дід писав, що вони там від нашого Данілича ще наплачуться – він їх усіх переживе. І як бачимо, нікого з тодішніх “партнерів” Кучми в Мінську не осталося, судьба усіх була грустна, а в деяких печальна. І лише Данілич досі при доброму здоров’ї й іронічно посміхається. А щодо його резонансних заяв про зняття блокади і проч. – раджу не поспішати з висновками. Кучма – неабиякий умілець грати “в длінну” і неперевершений майстер тягнути резину. Він не дуже здатний робити щось позитивне, але заплутати усе до краю і довести партнерів спочатку до белого калєнія, а потім і до повного відчаю він безперечно вміє. І ця його противна в інших випадках риса саме в Мінську виявилася надзвичайно востребувана. Бо ми ж розуміємо, що ніякого способу вирішити питання ОРДЛО, а також Криму, поки Хуйло смердить на цьому світі, не існує. Значить нема іншого виходу, доведеться й далі тягнути резину й вигравати час для зміцнення економіки й Армії. А всі розмови про прямі переговори з Москвою, (якими постійно грішив і пан Зеленський) – порожня балаканина. Поки Хуйло живий Мінськ-2 виконати неможливо, а коли воно здохне – Мінськ-2 тут же стане непотрібний. Саме тому повернення Кучми в Мінськ дід розцінює як відмову “молодої” команди від небезпечних експериментів у цій сфері.

Так ситуація виглядає з дідового наблюдатєльного посту на сьогоднішній день, мої оцінки, як бачите стримано-оптимістичні. У діда навіть ворухнулася надія, що позиційних втрат на міжнародній арені може вдасться й уникнути. Принаймні, розвалу міжнародної системи антиросійських санкцій поки не передбачається, та й Євросоюз у цілому пройшов через вибори до Європарламенту із набагато кращим результатом, ніж можна було чекати. А ведь Хуйло за стільки років вбухав у праворадикальні партії стільки бабла... а на виході пшик... от дурбецало. Ну й австрійське весілля йому теж боком вилізло – полетіла шкереберть зі своєї посади і нєвеста, і весь австрійський уряд, а в Європі тепер точно знають – Хуйло на весіллі, то дуже хренова прикмета.

А цей, як його... дружбан Хуйла – чеський президент Зєман! Коника викинув такого, будто він якийсь осатанілий русофоб, а не лучший друг русскіх крестьян. Викликав на 13 червня до себе у Празький Град московського посла Сашу Змеєвського і собирається його свірепо сношать. Нє ну а шо? Лукашенкові можна іздіваться над московськими послами, а чим Зєман гірший? Тим паче і повод достойний – Хуйло собирається прирівняти “освободітєлів” Чехословаччини 1968 року до ветеранів війни. Зєман понятне діло обурився. І тепер навіть дідові цікаво – уступить Хуйло Зєману, чи ні. Обидва варіанти діда влаштують, бо якщо Хуйло здується і закон не підпише, то значить Росія перед Чехією жидєнько обдєлалася, а якщо підпише – то Чехія поповнить прекрасний список непримиримих ворогів Росії. Словаччина, до речі, теж.

От один з небагатьох підлабузників Хуйла, хто удівітєльним образом прекрасно себе досі почуває, це президент Молдови Ігор Додон. Впрочем, здається, уже й він почувається не дуже прекрасно... Точніше кажучи, хреново він себе там почуває. І правильно. Ібо нєфіг!

Зберігаємо бадьорий бойовий дух, тримаємо кулаки за Олега Сенцова й усіх полонених та продовжуємо невпинно і посильно допомагати зміцненню Армії і Флоту України.

І слєдім, щоб віздє був порядок! А не то, шо січас 🙂

P.S. А оті хлопці, які летіли в літаку з дідом через Гімалаї і мало не викликали серед пасажирів масові інфаркти, таки виявилися українцями. Ми з ними у Франкфурті, на пересадці каву разом пили і на моє інтелігентне зауваження один із них філософськи відповів: “Люди вообще существа нєрвні, не нада обращать вніманіє. А от кіно було зачотне – особено як метеорит взорвався, а самольотом якраз трясонуло, я чуть не всцявся – ото був жестяк!”. Після чого вони поквапилися на посадку у Дніпро, а дід лишився чекати рейс на Київ. Дійствітєльно, і чого люди такі нєрвні?..

Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments