emiliozk (emiliozk) wrote,
emiliozk
emiliozk

Відведення. Джерело варте уваги

Відведення військ біля Станиці Луганської. Лунає багато оптимістичних заяв від політиків та ОБСЄ. Що відчувають хлопці, які вперше за багато років йдуть не вперед, а назад, уявити важко.

Сьогодні в Станиці відвели українських військових з позиції біля залізничного мосту. Змішані відчуття. Йти назад це не вперед наступати. Один з наших бійців, з якими ми говорили вже на новій вогневій точці, зізнався нам: «Спочатку ми були невдоволені наказом. Думали, а як це сприймуть хлопці, які в чотирнадцятому брали Станицю. Але потім почали обстежувати нові позиції і збагнули, що вони навіть зручніші з точки зору спостереження за противником». Ми були і на старих, і на нових позиціях, і можемо точно сказати – Станицю Луганську ніхто не здає. І здавати не збирається.

Про те, як відбувалося розведення. О чотирнадцятій українці запустили в небо сигнальну ракету, хутко завантажились в БМП і погребли гусянками в бік нової, вже збудованої позиції, яка ще пахне свіжозрубаним лісом. От і вся процедура. А в самій Станиці вже стояли напоготові цивільні трактор і вантажівка, аби розбирати військові споруди. Тож, з огляду на масштаби події, сподіваюсь, ви збагнули, що відвели не бригаду чи батальйон, і навіть не роту, а незначну кількість людей.

Мінні загородження навколо старих позицій. «Або зніматимуться, або маркуватимуться табличками», - каже заступник командувача ООС генерал-майор Бондар. Про міни, на мій погляд, варто сказати більше. Тож, трохи згодом.

На яку відстань відводяться українські бійці та, відповідно, бойовики? На кілометр від лінії зіткнення. Яка умовно проходить по центру річки Сіверський Донець. Про це було домовлено ще в шістнадцятому році. Але в тому ж шістнадцятому орки, прикрившись мирним населенням, захопили шматок території на «нашому» боці річки і побудували халабуду як раз перед зруйнованим мостом – єдиним переходом між окупованим Луганськом і підконтрольною територією. Схоже на те, що вони трохи наї..али самі себе. Бо їм треба своїх відводити далі, ніж нам - своїх. Українські десантники відійшли метрів на п’ятсот приблизно. Сєпари – на півтора кілометри. І в їхніх пабліках зараз спостерігається тотальний розгін зради, Втім, так саме, як і в наших.

Тобто, все виглядає нібито не так сумно, як може здаватися на перший погляд. Але є кілька «але». Сьогодні ми майже впритул підійшли до сєпарської халабуди з трикольоровою ганчіркою і побачили там людей у російському камуфляжі та в синіх шоломах з позначками спостерігачів. Вони, попри військову виправку, поводили себе якось невпевнено. Мабуть, тому що без зброї. А, ймовірніше, тому, що не знають умови та місцевість. Та неподалік від них сиділи впевнені тридцятирічні хлопчики міцної статури. «По-гражданкє». Які навперебій почали нам вішати локшину про переваги «луганської армії». От чомусь я підозрюю, ці «цивільні» десь поруч мають прикопані автомати і такий же самий камуфляж, як і чужинці біля халабуди.

Сюди ми підійшли разом з Кучмою. Данилич нібито в непоганій фізичній та інтелектуальній формі. Приїхав сюди в якості представника від України в Тристоронній контактній групі. Основний месидж другого президента: «Треба відбудувати зруйнований міст, дати можливість людям нормально пересуватися туди-звідти». Згоден. Але запитую про те, що особисто мене турбує більш, ніж міст. Та хіба тільки мене? «Чи не будуть наступним нашим кроком прямі перемовини між Україною та бойовиками?» Другий президент, з посиланням на шостого, твердо каже, що ні, це виключено. Звучить заспокійливо.

Проте, я став свідком розмови Леоніда Кучми та Марка Еттерингтона, першого заступника голови СММ ОБСЄ. Як раз неподалік від орків, камуфльованих і не камуфльованих. І ця розмова мене змусила напружитись. Кучма (не цитата, але близько до оригіналу): «Я так розумію, що миротворців тут не буде. Тож ви, ОБСЄ, є ключовим міжнародним елементом на Донбасі. Чи можете ви гарантувати, що інша сторона відведе свої сили та засоби? Чи можете гарантувати, що вони не повернуться?» Еттерінгтон (напружено): «Пане президент, наша функція лише спостерігати і доповідати». Іншими словами, гарантій немає.

І знову про міни. Юрій Золкін, голова Станично-Луганської адміністрації, щиро побоюється гостей з того боку. Мовляв, після того, як наші прибрали позицію біля залізничного мосту і на черзі мінні загородження, ніщо не зупинить пару-трійко ворожих диверсантів. Тихо завітають до проукраїнських активістів і тихо зроблять свою чорну справу. Оскільки райадміністрація майже поруч з мостом, Юрій чекає на гостей одним з перших.

Та українські військові, на відміну від цивільних, спокійні. Ворожого плацдарму, - кажуть, - тут не буде. «Сидимо «на очах» двадцять чотири на сім. Ще отой гайочок підрубимо, і хай тоді спробують піти». До того ж, якщо сєпарська розвідка нахабніє, то ніхто й нашій не заборонить піти на прогулянку. Тим більше, що наші вміють це робити набагато тихіше, ніж противник.

Тож, короткі висновки сьогоднішнього дня. Не все так добре, як хотілося б. Але не все так погано, як могло б бути. На партнерів надіятись не варто. Нашим єдиним гарантом є наша армія. І вона свою роботу робить непогано. Бо розуміє, - війна триватиме. Але треба й нам розуміти - її формат буде змінюватись. І сьогоднішнє розведення маякує про це, як біла сигнальна ракета, запущена над Станицею.

Що робити? «Спостерігати і бути готовими до будь-якого розвитку подій», - універсальна військова порада, до якої і цього разу варто дослухатись.

Subscribe

Recent Posts from This Journal

  • Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments