Про користь маркерів.
Війна навчила нас, що є теми, де не слід вступати в юридичні чи історичні дискусії, де прямої відповіді на, ніби-то, просте питання цілком достатньо, щоб визначити, хто перед нами й чи варто цій людини взагалі подавати руку. Таким є маркер «чий Крим», де навіть спроба «розширити» відповідь і відійти від однозначності скаже про людину все.
Потихеньку ми визначаємося з таким маркером і в мовному питанні. Після всіх дискусій останніх років я, наприклад, не бачу сьогодні жодного сенсу обговорювати будь-яку альтернативу принципу безроздільного панування української в усіх без винятку сферах, крім особистого спілкування. І якщо це навіть пов‘язано з певними незручностями для значної кількості громадян, одне-два покоління мають це потерпіти, бо мова тут не просто про відновлення історичної справедливості, а про виживання країни й нормальний розвиток політичної нації.
Сподіваюся, найближчим часом ми визначимося й ще з одним маркером - щодо «зовнішнього управління». СамЕ вживання цього словосполучення є елементом кремлівської пропаганди - підступним і небезпечним, бо (граючи на гордині) створює ілюзію вибору між впливом Заходу на українську політику й, буцім-то, суверенітетом. Насправді, враховуючи ситуацію, яка склалася в останні десятиріччя, альтернативи тут прості: вплив демократичного Заходу - чи авторитарної ворожої Росії (котра, до речі, і сьогодні продовжує впливати набагато сильніше, ніж це можна собі уявити - через війну, пропаганду, культурну експансію та агентуру спецслужб), інтеґрація в цивілізований світ - чи розчинення в приреченій дегенеративній імперії.
Тому, ніяких дискусій на сьогодні про «зовнішнє управління» вести вже не слід. Почули ці слова - ідентифікували ворога - потягнулися за канделябром
