emiliozk (emiliozk) wrote,
emiliozk
emiliozk

Національний проект

Взагалі вражає як великі і складні національні проекти в критичну мить можуть триматися на купці по-хорошому навіжених дисидентів, купці еліти вже дійсно останнього спротиву. На такому собі дракарі праведників.
Коли я був звичайним радянським жовтенятком, без оперативної української мови в побуті, а по суті, якщо розібратися, русскім рібьонком в смислі спільного дитячого маскульту, русскім в смислі перших значних культурних вражень (і то в самому серці України), то десь хтось бустив процеси які врешті й вилилися в Незалежність - в таку блискавичну, і я вважаю цілком упевнену появу великої країни, точніше повернення цієї країни на мапу реальності.
Каральна психіатрія все ще мучила цю уперту купку людей по тюремних кутах на початку таких здавалося б вегетаріанських (у порівнянні зі сталінською епохою) 80-х років. Київ тоді був типовим провінційним, фактично і остаточно русскім уже городом, де будь-хто україномовний сприймався або сільським плугом, або відверто навіженим, або освітянським реліктом. Це була атмосфера прикметно дозволеного рустикального Котигорошка проти спокусливо дорослого, вумного, майже забороненого і перевиданого самвидавом елітного Мастєра і Маргаріти.
В богемних і художніх колах тоді набував популярності містічєскій більшовик Реріх, ходив по руках перевиданий кимсь з ятями русскій мислітєль Клізовскій, а також Бєрдяєв, а маже все антирадянське доступне на той час в Києві було так само русскім, а не українським. СРСР однак уже давно і гучно потріскував відсутністю смислів.
Лише тільки уявіть собі, як люто за..бали мсклі, що врешті навіть настільки глибинно русифікована публіка в критичну мить все ж таки обрала Незалежність. Почасти з переляку, а багато хто потім навіть й передумав, але пізно – перемогла так талановито не названа але висміяна кієвляніном Булгаковим УНР, перемогла саме як тяглість, як національний інстинкт, як цілковито природне явище.
І хтось же ж увесь цей час той вогник зберігав по закутках каральної психіатрії, і ось Київ більше не є містом Булгакова, не є чорносотенною столицею Імперії, а є столицею країни яка має пряму війну з Москвою, має нових героїв, має священний завдяки цій війні прапір.... але разом з тим й маси по новому циклу русифікованої тік-током молоді і колись завезених з Нєчєрнозємья ватних старіков по хрущівських парадняках.
Але в критичну мить навіть вони знову оберуть Незалежність, не вимикаючи русскій репчік та шансон, бо в глибині душі розуміють, що як же ж за..бали мсклі.
Якщо можна виразити психічний розлад нації діагнозом окремої людини, то ми явно маємо справу з циклопічним психопатом, який заливає відсутність емпатії водкой і кривавою юшкою, щоби життя не було аж таким прісним. Шото скучно, значіт надо здєлать больно, ех навалісь!
Самі ж ми в усій красі є носіями усіх тих психічних травм людини, яка пережила тяжке насильство і абьюз, і ще не отямилася остаточно.
Але здається ці 30 років не пройшли дарма, якийсь дуже критичний період ми напевно подолали. Попереду ще довга і складна трансформація населення в суспільство, але коли востаннє над Києвом майорів жовто-блакитний прапір ось так 30 років і безперервно?
Нічосі, як казав Ківа, нічосі!
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments