Точне спостереження Алі. Сам на це звертав увагу

подивишся якийсь старий-старий, ще чорнобілий фільм з Європи. І одразу розумієш, що радянське кіно - це кіномакулатура. Скільки там етіх ваших станіславскіх не приставляй, з батогами і істошнми викриками "Нє Верю!", а все одне. Радянські актори рухаються як студенти на першому іспиті, і ця невпевненість наростає, коли вони грають не свою класово близьку шпану, а якогось іноземця. Не вміють вони, як британські актори, просто розмовляти, рухатись та дивитись - не кричати, не здригатись і не таращитись созначєнієм, а жити на плівці як в житті. Та й шпану вони натурально зображають, коли придивитись, лише коли персонаж нервово озирається у пошуках хвоста: артист в цей самий момент так нервує, бо знає що за ним стежить кинокамера.